Дріт

– Той самий, лукавий, – Євтихiiними словами сколошкав Славко обтяжений страхом всесвiт.

– Я постараюся зараз приiхати, – далечiнь вирiшила стерти вiдстанi. – Чекай.

Кинув Славко мобiльника на софу, а дрiт iржавий виклав на стiл посеред кiмнати.

По якiмсь часi об той дрiт спiткнувся дiвочий погляд.

– Господи, нащо ти його сюди втягнув? – чи то здивувалися, чи вжахнулися очi.

Славко постерiг тую непевнiсть дiвочих очей.

– Кажеш, ангели в’яжуть? – перепитав.

– Ага, крильми, – зблиснули очi.

– Брехня! – скрикнув.

 – Немае ангелiв, немае крил, е шмат iржавого дроту та лукавства, лукавства море.

– Про що ти? – злякалася дiвчина.

– Про нас, – не зважив на дiвочий страх. – От бiда тiльки – луснув дрiт. Не витримав правди – луснув. Усе в’язання зiтрухло й осипалося долi. Свобода ввiрвалася в хату. Тiльки хто iй радий? Хто, Таню?

– Про що ти? – своеi дiвчина.

– Годi, Таню! – крикнув. – Усе знане. І про перстень, i про дрiт. Усе, розумiеш. Не ясно одне – нащо? Я ж тебе так любив, кохав так, що свiту не мав поза твоiми очима, а ти… – якийсь перстень… Шмат металу.

Простий шмат металу, а ти його вивищила й понад свiт, i понад себе, й понад любов, i понад нас. Нащо, Таню? Тобi шепнути варто було: «Славку, персня хочу»; я б сотню кинув тобi до нiг, а ти… потай… Ех, Таню, Таню, ти вбила все. Як той Тарас Бульба, сама породила, сама й убила. Нащо, Таню? Роз’ясни менi, задля чого? Бо не розумiю, iй-богу, не розумiю.

– Ти хочеш сказати, що це я вкрала персня? – округлилися дiвочi очi.

– Давай не будемо дивуватися тому, що дивом не е, – махнув Славко рукою.

– І хто тобi це сказав, ворожка? – допитувалися очi.

– Свiт не без чесних людей, – буркнув Славко.

– Я ж просила – не йди до неi, Славку, – сховалися очi за сльози. – Я ж просила… Я вiдчувала…

– Ще б пак, не вiдчувати, – зовсiм не здивувався Славко.

– Ти пам’ятаеш, я казала, – проривались очi з-за слiз, – що в кожного на перехрестi чотири дороги, а по якiй iти – всяк мае вибрати сам. От i вибирай, бо я не брала твого персня.

– Я б вибрав, – йшов Славко за очима, – але як менi повiрити тобi, Таню?! Як?

– Мовчки, – порадила.

– А де гарантiя, що вiра моя – не омана? – поцiкавився.

– Вiра не потребуе гарантiй, на те вона й вiра, – висотались очi з-за слiз, згарячiли.

– Але вiра потребуе правди, бо вiра в брехню – тая ж омана, – не погодився.

– А ти видивись правду мiж брехнi, – горнулися очi. – Серцем побач.

– Я б хотiв, – аж гойднувся.