Дріт

– Дрiт, кажеш, е твоiм мiрилом, – взяла дiвчина до рук металеву линву. – Добре, змiряемо наше життя ним. Щоби ти затямив на вiки – дивлячись, як у воду, в чиесь життя, треба бодай визначити, чи крiзь чисту воду зириш, чи крiзь каламутну. Бо каламутна вода, мов те криве дзеркало, товстого робить тонким, а тонкого – товстелезним. Насправдi ж кожен лишаеться таким, як е, як би його дзеркало не кривило.

– Поклади дрiт назад, – набурмосився Славко.

– Нащо? – здивувалася.

– Це твiй смертельний зашморг, у який ти загнала себе сама, – роз’яснив.

– Зашморг – твiй, – заперечила. – Ти повiсив на ньому мiй свiт, повiсив душу, ну нащо тобi, як ти казав, одне тiло. Вiддай його дроту, як вiддав усе iнше. Не жалiй.

– Поклади дрiт, – наполягав хлопець.

Не поклала, понесла шмат iржавого металу з собою.

– Ну й неси, – обурився. – Викритi чари однак нiколи повторно не спрацьовують.

– Персня хоч вiддай, – розчахнув вiкно, крикнув у темряву.

– Вiддам усе, що маю, – донеслося до вух. – Але щоб забрав i носив до скону, щоби нi покинути, нi скинути не мiг.

– Носитиму, не переживай, – вiдповiв сердито.

* * *

Нiч Славкова була тривожною та неспокiйною – то Таня, то Євтихiя напливали в снах, мов змагалися, хто першим сягне ранку цiеi нестерпноi ночi.

А першим сягнув ранку Славкiв батько.

Грюкав у дверi, аж замок трiщав.

– Що таке? – врятував замка вiд знищення заспаний Славко.

– Слава Богу, живий, – присiв батько на стiлець.

Славко нерозумiюче клiпав очима.

– А який я повинен бути? – дивувався.

– Дiдько вас, молодих, розбере, якими ви повиннi бути, – заспокоювався батько. – То любляться, то з балкона разом плигають, аби в небеса в обiймах вознестися.

– З якого балкона, хто плигае? – нiчого не мiг зрозумiти Славко.

– Про балкон я так, для образностi, – махнув рукою старший Пулюй. – А от що в тебе з Тетяною твоею стряслося, тобi краще знати.

– А що з Тетяною? – недобре щось ворухнулось у Славка пiд серцем.

– Повiсилася, – випалив батько. – На шматку iржавого дроту повiсилась. І нащо? – дивувався.

– Зашморг, – завив Славко. – Євтихiя ж казала – зашморг. Господи, й чом я не взяв у Танi тi каблучки?

Мчав на квартиру до коханоi. І немов упав знову в неспокiйний нiчний сон, от тiльки серед бiлого дня.