Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Але тут парох одмiнив свiй попереднiй намiр, щоб то нiчого за рицарство не згадувати (хотiв, бачите, до краю пересвiдчитись, чи уздоровлення Дон Кiхотове справжне було, чи тiльки позiрне), слово по слову, та й заговорив про останнi столичнi новини. Сказав, мiж iншим, що турок суне нiбито великими морськими потугами на захiд сонця, та нiхто його замiрiв не знае допевне i годi вгадати, куди вдарить грiм iз тоi грiзноi тучi; мало не щороку тривожить вiн нас, аж по всiй християнщинi пополох iде – вже й його величнiсть король велiв укрiпити узбережжя Неаполю, Сицилii та острова Мальти.

– Його величнiсть король учинив як обачний войовник, – сказав на те Дон Кiхот, – укрiпивши загодя своi володiння, щоб ворог не заскочив його зненацька; та якби вiн був звернувся за порадою до мене, я на такий указав би спосiб, який, мабуть, i не сниться нинi його королiвськiй милостi.

Скоро парох зачув тi слова, зараз мовив собi на думцi: «Хай Бог тебе боронить, бiдний мiй Дон Кiхоте! З високого верхiвля шаленства, здаеться менi, падаеш ти тепер у глибоку безодню нерозуму!» А цирульник, подумавши те саме, що й парох, спитав у Дон Кiхота, яку ж би то спасенну раду хотiв вiн королю подати: адже володарям тепер дораджують усi, кому не лiньки, а все ж то недоладне й непорадне.

– А моя порада, пане стрижiю, – сказав Дон Кiхот, – якраз буде вельми доладна й доречна.

– Та хiба ж я про вас, – виправдувався цирульник, – я хотiв лише сказати, що майже всi пропозицii, що надсилаються його милостi королю, або неслушнi й нездiйсненнi, або навiть шкiдливi для держави й державця.

– А моя пропозицiя якраз i слушна, i здiйсненна, – заперечив Дон Кiхот. – Навряд чи iнший який дорадник спромiгся б на такий дотепний i доцiльний, а заразом простий i зручний проект.

– Ви, пане Дон Кiхоте, все ходите коло та навколо, – обiзвався парох. – Кажiть-бо прямо, що ви надумали.

– Не хотiв би я, – сказав Дон Кiхот, – аби те, що я вам сьогоднi тут одкрию, дiйшло завтра до слуху панiв iз державноi ради i аби хтось iнший дiстав подяку й нагороду за мiй труд.

– Щодо мене, – промовив цирульник, – то присягаю перед вами всiма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашоi милостi нi королю, нi пiшаку, анiкомусiнько на свiтi! Цю присягу я взяв iз романса про священика, що на початку вiдправи виспiвав королю на злодiя, котрий украв йому сто дублонiв та ходовитого мула.

– Я тiеi iсторii не чув, – сказав Дон Кiхот, – але на присягу звiряюсь, бо знаю добродii цирульника за порядну людину.