Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Щастен еси понад усiх на свiтi зброеносцiв! Пильнуй же добре i примiчай гаразд, як вона тебе прийме: чи не змiниться на лицi, коли ти од мене вiстку подаватимеш, чи не стурбуеться, не замiшаеться, почувши мое наймення, чи не вiдкинеться на подушки, коли застанеш ii на препишному сидiннi, що ii гiдностi пристало; а як, бува, стоятиме, то гляди, чи не буде переступати з ноги на ногу; чи, як даватиме вiдповiдь, не повторить ii два або три рази, чи голос ii при тому не перемiниться з ласкавого на суворий або ж навпаки – з непривiтного на приязний; чи не знiме руки волосся поправити, хоч би там i поправляти не було чого, – одне слово, придивляйся пильно, сину, до всiх ii вчинкiв i порухiв, бо як ти менi iх докладно змалюеш, я зможу домiркуватись, що крие вона в тайниках свого серця проти моiх любощiв; ти мусиш, Санчо, знати, коли ще не знаеш, що в справах кохання всi отi дii i зовнiшнi порухи, котрi проявляються при подiбних розмовах, суть несхибнi вiсники того, що дiеться у глибинi душi.

Отож iдь собi, мiй друже, i нехай тебе веде доля, щасливiша од моеi, хай супроводить тебе бiльший успiх, нiж той, якого я з тривогою сподiваюсь, зостаючися тут у прегiркiй самотинi.

– Я iду i незабаром вернуся, – сказав Санчо. – Носа вгору, пане, а то ви вже його похнюпили до самого долу, мов курчата погубили. Знаете, як то кажуть: добрий дух i горе боре; на ката бодня, як сала чортма; щастя, як трясця – на кого схоче, на того й нападе; а ще говорять – i гадки не мав, i зайчатко впiймав… Се я проти того кажу, що вночi то ми не знайшли палацу чи там замку нашоi панi, а вдень я набiжу того неждано-негадано.

Ну, а вже як набiжу, то дам собi ради.

– Що й казати, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – ти тулиш до нашого дiла своi приказки, як горбатого до стiни; благаю Бога, щоб дав менi кращу долю, нiж тобi мову.

По тих словах Санчо повернув i затяв Сiрого, а Дон Кiхот так i застиг у сiдлi – упнувши ноги в стремена i спершись на списа, вiн поринув у смутнi й невиразнi якiсь роздуми. Лишiмо ж його тут i прослiдкуймо за джурою, що не менш сумливо i думливо вiддалився вiд свого пана.

Ледве виiхав iз лiсу, озирнувся – аж Дон Кiхота вже не видно; тодi зiскочив з осла, сiв пiд деревом та й почав сам iз собою розмовляти та мiркувати:

– Ануте, брате Санчо, скажiть, куди се ваша милость путь верстае? Чи не осла, бува, шукаете, що десь забiг? – Та нi. – А кого ж ви шукаете? – Шукаю того, не знаю кого, сказать би принцизну, а з нею сонце краси i все небо небське.