Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Нiч стояла почасти ясна, почасти хмарна, хоть Санчовi хотiлося, щоб вона i зовсiм була темна, щоб у тiй темнотi знайти якесь виправдання своему невiданню. Довкола чути було лише собачий гавкiт, що вiд нього Дон Кiхотовi аж у вухах лящало, а Санчовi ковалики в грудях кували. Десь-колись попирхували осли по дворах, порохкували свинi або коти нявчали – всi тi рiзнорiднi звуки виразно вчувалися серед нiчноi тишi. Закоханий рицар вiщував собi з того щось недобре, а проте обiзвався до Санча:

– Санчо, сину мiй, веди мене до Дульсiнеi, до ii палацу, може, вона ще не лягала спати.

– До якого там у сина палацу, – заперечив Санчо, – коли я бачив ii високiсть у малесенькiй хатцi.

– То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своеi резиденцii, – сказав Дон Кiхот, – розважитись у товариствi з паннами своiми двiрськими, як то чинять зазвичай високороднi сеньйори та принцеси.

– Ох, пане, – зiтхнув Санчо, – коли вже ваша милость думае менi наперекiр, що панi моя Дульсiнея не в хатi живе, а в палатi, то хiба ж тепер той час i та година, щоб дверi там одчиненi були? Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують i впустять, чи пристало вночi людей колошкати? Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пiзню годину, а так тобi прийде й гукае i лiзе коли схоче?

– Нам аби тiльки той палац розшукати, – мовив Дон Кiхот, – а там я вже скажу тобi, Санчо, як далi дiяти маемо.

– Ну, то нехай же ваша милость iде попереду, – сказав Санчо, – може, воно й справдi так. Та хоч i сам увiч побачу i руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер бiлий день.

Дон Кiхот рушив попереду i, проiхавши двiстi, може, ступнiв, наткнувся на будiвлю, що велику од себе одкидала тiнь; побачив високу башту-дзвiницю й домiркувався, що не замок то був, а собор мiсцевий.

– Бач, Санчо, – мовив, – на церкву набрели.

– Та бачу, – одказав Санчо, – гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак – такоi пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам’ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашоi панi будинок стоiть десь у слiпому завулку.

– А бий тебе Божа сила, недоумку! – закляв Дон Кiхот. – Де ти бачив, щоб замок чи палаци королiвськi по слiпих завулках ставились?

– Знаете, пане, – заперечив Санчо, – воно як де: що край, то обичай.