Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

 – Виiхали ми з тобою проти ночi, а вона ж западае темна та невидна, i не знати, чи постигнемо ми над ранок у Тобосо, куди я неодмiнно маю з’iздити, перше нiж ударитись у будь-яку iншу пригоду; там я засягну благословенства i призволiння од незрiвнянноi Дульсiнеi; гадаю i певно сподiваюся, що з тим призволiнням перебуду й до щасливого доведу скутку хоч яку небезпечну пригоду, бо нiщо в свiтi не додае такоi одваги мандрованим рицарям, як добра ласка iхнiх дам.

– Та й моя ж така думка, – одказав Санчо, – тiльки навряд, чи вашiй милостi пощастить розмовитись iз нею чи побачитись десь на вигодi, щоб благословення взяти, хiба що поблагословить вас через загороду з товарячого двору, де я бачив ii першого разу, як ото носив iй цидулку про вибрики та витворки, що ваша милость витворяла в самiй щиринi Моренських гiр!

– Так кажеш, Санчо, – спитав Дон Кiхот, – загородою видалось тобi те мiсце, де ти бачив тую неошановану досi, як належить, красу i вроду? Певно, то була все ж таки галерея чи кружганок, або пiд’iзд, чи як там кажуть, пишного королiвського палацу?

– Могло бути, – одказав Санчо, – та менi воно скинулось наче на загороду, якщо тiльки пам’ять моя не притерлась.

– Хоч би там як, Санчо, а мусимо туди iхати, – мовив Дон Кiхот. – Менi аби ii тiльки побачити, байдуже, чи то через огорожу, чи в вiкно, чи крiзь садовi грати, чи в яку щiлку: як од сонця ii вроди впаде менi в вiчi хоть один промiнчик, вiн осiяе мiй розум i покрiпить мое серце, i тодi вже нiхто в свiтi не переважить мене, анi дорiвняе менi мудрiстю i мужнiстю.

– По щиростi кажучи, пане, – зауважив Санчо, – як бачив я оте сеньйори Дульсiнеi Тобоськоi сонце, то не таке воно було ясне, щоб промiння з себе попускати, через те, мабуть, що ii милость переточувала саме, як ви знаете, пшеницю на решето i таку збила куряву, що лице iй нiби хмара чорна окривала.

– Ти знов своеi, Санчо? – сказав Дон Кiхот. – Ти все думаеш, гадаеш, говориш i твердиш, нiби володарка моя Дульсiнея направду пересiвала пшеницю, хоч та праця й та робота i геть далеко одбiгають од того, що роблять i мають робити вельможнi особи, створенi й призначенi для зовсiм iншого роду занять i дiяльностi, котрi на арбалетний пострiл, можна сказати, виявляють iхне вельможество.