Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

 – Та зрозумiйте ж ви нарештi, що тi оповiдання про мандрованих рицарiв – то все вигадки та вимрiйки, а романи, що про них понаписувано, треба хоч попалити, хоч покутницьку верету на них накинути або так якими таврами позначити, щоб усякому було видно, якi вони баламутнi та пагубнi для добрих звичаiв.

– Клянуся Богом, що мене при життi тримае, – крикнув Дон Кiхот, – що якби ти не була рiдною моею племiнницею, тобто донькою единоматерньоi сестри моеi, я так би тебе покарав за цi блюзнiрськi слова, що весь свiт жахнувся б! Де видано, щоб отаке дiвчинисько, що й прутами плетiльними як слiд орудувати ще не навчилось, та розпускало язика й наважувалось критикувати рицарськi романи? Що сказав би пан Амадiс, якби таке почув? Та вiн, напевне, дарував би тобi, тим, що був найлагiднiшим i найчемнiшим рицарем свого часу i славився надто як оборонець дiвиць; але мiг би се почути й хтось iнший, i тобi б не поздоровилось, бо не всi вони ввiчливi та приязнi, е мiж ними й нечеми та грубiяни: бачиш, не кожен, хто себе рицарем називае, е таким цiлком i повнiстю, один то суте золото, а другий – червона мiдь; хоть усi вони на позiр видають рицарями, та не кожен витримае перевiрку спробним каменем iстини.

Бувають люди низького роду, якi пнуться до рицарства, бувають i родовитi рицарi, якi намагаються чернi подобитись; тi прагнуть угору з амбiцii чи з доброчесностi, а сi знижаються iз недолугостi своеi чи з порочностi. Треба мати гострий, допитливий розум, аби розрiзняти сi двi вiдмiни рицарiв, що звання в них одне, а суть зовсiм несхожа.

– Боже милий! – сплеснула руками небога. – Ви, дядечку, знаете стiльки всякоi всячини, що могли б у разi потреби вийти на казальницю i проповiдувати народовi, – i водночас мов слiпота яка вас ударила, мов глупота яка вам розум охмарила, що ви маете себе за молодця, будучи стареньким, вважаете себе за моцаря, будучи недужним, хочете кривди випрямляти, коли вас самого скривило, а надто що ви рицарем себе звете, коли ви не рицар, бо хоть шляхтич i може бути рицарем, та не такий же вбогий.

– У тому, що ти сказала, небого моя, е чимало правди, – вiдповiв Дон Кiхот. – А про людськi роди та стани мiг би я тобi такого нарозказувати, що ти зачудувалася б, не хочу тiльки людського з божественним мiшати, тим i промовчу. Скажу тiльки от що, любi моi: всi роди, якi тiльки е на свiтi, можна звести до чотирьох основних рiзновидiв (слухайте ж пильно).