Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

 – Але скажiть менi, мостiпане бакалавре, на котрий iз моiх подвигiв кладеться в тiй iсторii найбiльша вага?

– Знаете, – одказав бакалавр, – на се люди по-рiзному дивляться, як на чий смак i вподобу: однi пiдносять пригоду з вiтряками, що здались вашiй милостi за сторуких велетнiв, другi – випадок iз ступарями; той хвалить опис двох супротивних вiйськ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той – оказiю з мертвяком, що везли до Сеговii хоронити; хто вiдзначае iсторiю визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим бiскайцем.

– А скажiть-но, пане бакаляре, – спитав Санчо, – чи списана в тiй iсторii придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантовi забаглося грушки в морi печерувати.

– Той чорнокнижник нiчого не потаiв i не проминув, – вiдповiв Самсон, – вислебiзував геть усе, i про те навiть розказав, як бравий Санчо на ковдрi млинка крутив.

– Не на ковдрi, а в повiтрi, – поправив Санчо, – та таки крутив, крутила б його лиха година!

– Чоловiк усе граеться з долею навпереваги, – сказав Дон Кiхот, – i про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська iсторiя: не про самi ж перемоги писати.

– Воно-то так, – промовив бакалавр, – але дехто з читальникiв каже, що краще було б авторам сiеi iсторii не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, тi духопелики, що без кiнця-краю сипались на пана Дон Кiхота в рiзних пригодах.

– А то ж таки сторiя правдива, – зауважив Санчо.

– Проте заради справедливостi могли б вони дещо й мовчанням збути, – заперечив Дон Кiхот, – бо нема чого описувати подii, якi не вiдмiняють i не фальшують iсторичноi правди, але можуть кинути тiнь якусь на героя.

– Згоден, – сказав Самсон, – але одна рiч поетовi писати, а друга – iсториковi. Поет може оповiдувати чи оспiвувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а iсторик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всiй щирiй правдi, нiчого не додаючи та й не вiднiмаючи.

– Коли вже той пан мавр так щируе та правдуе, – сказав Санчо, – то певно, що при панових духопеликах i за моi згадуе, бо як пановi, було, мiрку з плечей здiймають, то й мене всього вздовж i впоперек мiряють. Та воно й не диво, бо мiй пан сам каже, що як голова болить, то й усiм суставам тра болiти.