Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Та Анджелiка, добродiю, – одказав Дон Кiхот, – була собi панянка легкодумна, вiтролетна та трохи шалапутна i прославилась на цiлий свiт не лише своею вродою, а й своiми свавiльними вибриками: вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих i дарувала свою ласку джурi пiд навуссям, безрiдному й безмаетному юнаковi, славному хiба що найменням «вiдданого», бо таки й справдi був щирим i вiрним другом. Великий спiвець ii краси, преславний Арiосто, не зважившись або не схотiвши писати про те, що сталося з цiею дамою пiсля ii ганебного падiння (певне, що там уже мало було хвали гiдного), попрощався з нею такими словами:

Як трон вона посiла у Китаi,

Хтось iнший, може, краще оспiвае.

І слова тi, коли хочете знати, стались пророчими: недарма ж поетiв називають часом вiщими спiвцями. Вiщування згодом справдилось – один знакомитий андалузький поета оплакав i оспiвав ii сльози, а другий знаменитий i, мовляв, единий поета, вже кастильський, прославив ii вроду.

– Скажiть, пане Дон Кiхот, – спитав цирульник, – от скiльки спiвцiв величали тую Анджелiку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неi сатиру?

– Немае сумнiву, – одказав Дон Кiхот, – що якби Сакрiпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквiлями та сатирами на тих дамах, справдешнiх чи уявних, на тих володарках iхнiх мрiй, якi згордували чи знехтували iхнiм коханням; така помста, щоправда, негiдна благородних сердець, i до мене не дiйшло жодного вiрша, де ганилося б Анджелiку, що баламутила цiлим свiтом.

– Дивина! – вигукнув парох.

Але тут iзнадвору почулись голоснi крики небоги та ключницi, якi вийшли пiд час тоi довгоi розмови, i всi вискочили на той галас.

Роздiл II,

де оповiдаеться про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кiхотовою ключницею та небогою, а також про iншi кумеднi подii

Повiдае iсторiя, що той галас, який почули Дон Кiхот, парох та цирульник, справдi зняли небога з ключницею: жiнки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кiхота, а вони його й на порiг не пускали.

– Чого сей волоцюга до нас приплентався? – репетувала ключниця.