Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Скрiзь i всюди воздавав я

Красотi твоiй пошану

І правдивою хвалою

Ворогiв нажив немало.

Як хвалив тебе, сказала

Так Тереса з Беррокаля:

«Є такi, що кажуть – ангел,

Аж придивишся – то мавпа.

Тiльки вмiе штучним блиском

Додавать собi принади

І фальшивою красою

Хоч Амура отуманить!»

Став я з нею сперечатись,

А вона позвала брата,

Брат менi тут кинув виклик, —

Знаеш ти, що потiм сталось.

Я люблю не по-гультяйськи,

Я тебе, моя кохана,

Не зведу, не збаламучу, —

Нi, я маю чесний намiр.

Церква нам готуе узи,

Петлi нам iз шовку в’яже:

Вдiнь в одну свою ти шию,

Я удiну в другу радо.

А як нi, то присягаюсь

Найсвятiшими святцями,

Що пiду я з гiр цих диких

У обитель до монахiв.

На цьому пастух скiнчив свою пiсню. Дон Кiхот попросив його ще якоi-небудь заспiвати, та Санчо, якому вже спати хотiлось, а не спiвiв слухати, заперечив:

– Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цiлий день, а ви хочете, щоб вони вам усю нiч спiвали.

– Я тебе розумiю, Санчо, – сказав Дон Кiхот. – Ти все до бурдюка походеньки справляв, а пiсля того дужче до сну тягне, анiж до музики.

– Та сон же, хвалити Бога, усiм людям милий, – вiдповiв Санчо.

– Ну, нехай i так, – сказав Дон Кiхот, – мостися собi, де хочеш, а моему становi, як ти знаеш, бiльше личить чувати, анiж спати. Тiльки перш перев’яжи менi вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболiлося.

Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб вiн не клопотався, бо в нього е такi лiки, що швидко тую рану вигоять.

Роздiл XII

Що розповiв пастух тим, хто був iз Дон Кiхотом

У цей час надiйшов хлопець, що носив iм iз села харчi, i сказав:

– Хлопцi, а ви знаете, що в селi дiеться?

– Ізвiдки би мали знати? – озвався один козопас.

– Так от, щоб ви знали, – вiв далi хлопець, – сьогоднi вранцi помер вiдомий усiм пастух, – вiн же студент Хризостом, i подейкують, нiби то з кохання до тiеi вражоi Марсели, багатого Гiльерма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукаеться.

– До Марсели, кажеш? – перепитав iнший.

– Та вже ж не до кого, – вiдповiв хлопець.