Зло не має влади

– Ти? Гiдний довiри?! Пам’ятаеш, що ти зробив зi мною? Ти ж…

– Ходiмо у Королiвство – зараз! Повернемося – все буде виправлено.

– Ось, – я тицьнула йому в пику дулю. – Отак я купилася на твою брехню…

– Даремно. Бо я кажу правду. А Сарана – вже за три переходи вiд столицi.

– Не вiрю!

– Що, не йдеш у Королiвство?

– Нi!

– А якщо я запроторю тебе в колонiю для неповнолiтнiх?

Я болiсно ковтнула глевтяк.

– Знайди собi здохлого пацюка та й залякуй! А менi на тебе начхати, Максимiлiане. Я й ранiше тебе перемагала – отримаеш i зараз!

– Овва!

– Іди пiд три чорти…

– Шкода… – вiн вiдвернувся.

 – Тебе як по батьковi? Василiвна?

– Олександрiвна!

– Щасти тобi.

Вiн смикнув на себе рипучi дверi бiблiотеки. Миттю вискочив iз кабiнету начальник табору. Я чула, як Максимiлiан говорить iз ним у коридорi.

– Помилка вийшла, – сказав Максимiлiан. – Приношу вибачення вiд iменi всiеi мiлiцii. Та дiвчинка – Лапiна Олена Вiкторiвна, а ця – Олександрiвна. Бувае. Прикре непорозумiння.

До побачення.

І пiшов собi, залишивши остовпiлого начальника.

Лише через кiлька секунд, коли внизу вже чмихнув мотор авто, начальник отямився й заволав:

– Та як же так можна?! Та це ж… Я ж ii батькам уже подзвонив! Ви що робите!

Машина загула. Пригальмувала у воротах, аби пропустити бiлi «Жигулi», – це примчала до табору моя матуся…

* * *

Вона так волала на начальника, що менi навiть стало шкода його. Мати вимагала, щоб вiн назвав iм’я, прiзвище та по батьковi опера, номер його посвiдчення, ще щось, а начальник нiчого цього не пам’ятав, хоча опер – це абсолютно точно! – показував йому документи.

Мама кричала, що ii ледь не вхопив iнфаркт, що вона поiхала з роботи, заплатила водiевi, що вона все це вiдшкодуе iз начальниковоi зарплатнi, а ще й дитинi завдано моральноi травми… Збiглися всi хлопцi й дiвчатка (як на те, ще й Макс Овчинiн теж став свiдком дурного скандалу…).

– Знаеш, тебе впiзнати не можна було, коли ти до корпусу пiдбiгала, – вiн чомусь здавався винуватим.

 – Я перелякався, слово честi.

– Розмову чув?

– Нi… А опера бачив. Дивний якийсь. Весь у чорному – i блiдий-блiдий… Знаеш, вiн на вампiра схожий…

– Майже вгадав, – визнала я невесело, – вiн некромант…

– Хто?

І тут нас перервали – мама заявила, що забирае мене додому. Я хотiла була заперечити, однак передумала: до кiнця змiни лишилося два днi, а мама так рознервувалася через цю дурну iсторiю, що не хотiлося з нею ще й сперечатись.