Зло не має влади

На мене мружилися очицi, що втопали в патлах, – багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем…

Я вище пiдняла посох. По навершю пробiгла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повiдверталися – щоб вiдразу, за моею спиною, збуджено проковтнути слину.

Оберон навчав iх, що iсти людей – недобре. Але Оберона тепер забуто – хто чи що втримае цих величезних, волохатих, хижих острiв’ян вiд звичного заняття?

Намет Уйми стояв перед головним причалом. При входi нудьгував, бавлячись кiстяною рогаткою, стражник iз бородиськом аж до пупа.

– Король у себе? – запитала я, стискаючи посох. – Уйма Перший Вегетарiанець?

– Ти хлопець чи дiвка? – бородатий почухався.

– А тобi що до того? – наiжачилась я.

У широкiй посмiшцi борода його розгорнулася, нiби вiяло:

– Знати потрiбно. От. Завжди треба знати.

– Уймо! – погукала я, пiдвищуючи голос.

Із намету нiхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс i пiшов на мене, ворушачи волохатими пальцями:

– Знати, ага.

Я скерувала посох йому в надiйно вкритi бородою груди i шугонула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задимiло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – i раптом простяг лапу, намiряючись вiдняти посох:

– Ану давай сюди!

Я вдарила його сильнiше, вiн вiдлетiв, вiдкинутий поштовхом, i завив, але не жалiбно, а люто. Вiдразу площа навколо намету виявилася заповненою: людожери стояли плiч-о-плiч, iхнi голi плечi лиснiли, а жили звивалися, мов змii, на грубих руках.

– М’ясо! – ревiв бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!

Юрба вiдповiла йому завиванням iз десяткiв горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть… Але тут запинало намету вiдкинулося, й нарештi з’явився Уйма. Таким розлюченим я його нiколи не бачила.

– Жритраву! – вiд звуку його голосу людожери аж присiли. – Кровососи, порву, принишкнiть усi!

Вiн ревiв i гуркотiв, та водночас у його голосi чулося змiiне шипiння (Уйма звик розмовляти i видихаючи, й вдихаючи).

– Дiвка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревiв зовсiм уже нелюдським голосом. Бородатий вiдступив i пригнувся, втягнув голову в плечi. Юрба швидко порiдшала – на тих, що забарились, Уйма репетував i блискав очима, тож серед цiеi юрби людожерiв вiн здавався, звичайно, найстрашнiшим, найлютiшим i найнебезпечнiшим людожером.

Юрба розсоталася.