Зло не має влади

Чого тепер вiд нього очiкувати, та ще й тут, у моему повсякденному свiтi – я не мала жодного уявлення.

– «Оперуповноважений у справах неповнолiтнiх»… – я говорила навмисне повiльно, викроюючи собi час на роздуми. – Така посада в природi iснуе? Ти впевнений?

– Головне, щоб вони, – Максимiлiан кивнув на дверi, – були впевненi. – А я вмiю переконувати, – i знову посмiхнувся.

Я набрала в груди повiтря – i не знайшла, що вiдповiсти. Надто раптово звалилася ота халепа, ще пiвгодини тому я мирно дрiмала над рiчкою… Що некромант може менi заподiяти? Як захищатися?

Як вiн сюди потрапив?!

Тiльки досвiдчений, могутнiй маг може ходити мiж свiтами.

Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тiльки у свiй свiт завжди легко повертатися», – казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максимiлiана. Ось кого мусить боятися самозваний «опер»!

– Його величнiсть не попередив, що ти з’явишся, – сказала я недбало. – Що йому передати?

У нього щось змiнилося в очах. Менi на мить здалося, що згадка про Оберона протверезила некроманта, i тепер вiн не посмiе бiльше з мене знущатися.

Однак – нiчого подiбного! Максимiлiан задер пiдборiддя:

– Не попередив? Ще б пак! Його величнiсть взагалi нiчого тобi не повiдомляе про справи у Королiвствi. Бо не вважае за потрiбне.

Некромант поцiлив у болiсну точку. Я часто ображалася на Оберона за його (як менi здавалося) байдужiсть. Варто менi лишень опинитись у своему свiтi, як про мене забувають: спасибi, Олено, вiльна, можеш iти.

– А стосовно «що передати», – провадив Максимiлiан, iз задоволенням спостерiгаючи за мною, – таж король тобi не телефонуе! І у тебе нема зв’язку з ним.

Вiн великий чарiвник, ходить помiж свiтами, як ти мiж ванною i кухнею. Хотiв би – залишив би ниточку.

На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, – сказав колись Максимiлiан. – Де ти бачила, щоб некроманти були янголами?» (Не варто вiрити чужим ядучим словам. Навiть коли вони здаються справедливими.)

– Навiщо ти прийшов?

– Побачити тебе.

– Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодiйкою… Не думай, що це тобi так минеться.

Вiн звiв брови.

– Авжеж! – сказала я виклично. – Тут тобi не… не замок принца-деспота! У тебе й документiв нема, ти самозванець! У будь-якому вiддiленнi мiлiцii тебе розкусять, мов трухлявий горiшок!

– Ти впевнена?

– Подивимось!

Я силкувалася бути зухвалою та спокiйною, але насправдi боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамi.