Зло не має влади

Вона прошивала книгу, тримала на собi весь поплутаний клубок iнших ниток i навiть на дотик була тугою, мов струна. Максимiлiан спритно вiддiлив ii, схопився, ковзаючи по нитцi пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», i зникала в туманi.

– Початок е, – пробурмотiв Максимiлiан. – Давай розплутувати далi.

* * *

Коли ми вибрались на «лице свiту», то кiлька хвилин сидiли на пiдвiконнi, дивлячись на сонце й нiчого не роблячи. Все-таки приемно усвiдомлювати, що справжнiй свiт (не виворiт) такий яскравий i свiтлий…

– Ти ранiше бував на виворотi?

– Нi, – знехотя зiзнався Максимiлiан.

 – Щоб туди ввiйти, треба в комусь вiдобразитися.

– І щоб вибратися – теж?

– Обов’язково.

– А можна вийти на виворiт – i заблукати, не зумiти звiдти повернутися?

Максимiлiан помовчав, дивлячись на фортечну стiну. Там зблискувала криця, час вiд часу вимогливо ревла сурма.

– Там люди принца-деспота…

– На виворотi?

– На стiнi… Все можна, звичайно. Можна посковзнутися на гнилiй сливi й шию звернути…

– Тьмяно, сiро й заплутано, – я зiщулилась.

 – Бридке мiсце для прогулянок.

Максимiлiан крутив у руках книгу. При сонячному свiтлi вона мала ще безглуздiший вигляд: iз неi стирчало пiр’я та неохайне клоччя, зате корiнець гордовито виблискував золотом: «Горище Свiту. 9861 рiк». Я згадала, як багато ниток тяглося до цiеi книги на виворотi – i старих, i нових, i рiвних, i заплутаних.

– Це книга-перевертень, – сказав Максимiлiан. – Я бачив одну таку – давно-давно, у свого дiда.

Це був томик романтичних вiршiв, що перетворювався на лiкарський довiдник iз малюнками. На мiсцi поеми «Томлiння пристрастi» з’являвся трактат про кривавий пронос.

– Тьху… Яка гидота… – сказала я кривлячись.

– Ну звiсно. Мiй дiд був iще тим некромантом… А ця книга давно зiпсувалася. Не розумiю, навiщо Оберон ii зберiгав.

– Люди зберiгають дорогi iм речi.

– Авжеж, – Максимiлiан кисло поморщився. – «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподiвано з ним погодилася.

Купол храму-музею горiв на сонцi; скiльки вже там зберiгалося коштовних незабутнiх речей, i жодна з них не завадила всiм забути Оберона.

– Усе не так i погано, – я намагалася не втрачати оптимiзму. – Тепер у нас е нитка.

– Ага, – Максимiлiан поморщився ще кислiше. – Якби нам ще мiсяць-два часу, я сказав би невдовзi, що справу зроблено.

Я покосувала оком на некроманта. Вiн криво посмiхався.

– Тодi не гаймо часу! – спохопилась я.