Зло не має влади

– На виворiт свiту?!

Я уявила свое дитяче вишивання зi звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «виворотi свiту» те саме неподобство?

– Оберон тобi нiчого не розповiдав про виворiт? – запитав Максимiлiан, спостерiгаючи за моiм обличчям.

«Оберон менi багато чого не розповiдав», – подумала я сумно.

Вiтер посилювався. Я могла вже не дивитися нiчним зором: попереду над пiсками здiймалася заграва, зiрки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

– Наскiльки менi вiдомо – ти не з боязких, – сказав Максимiлiан замислено.

Я стисла посох:

– Ну?

– Ходiмо, – вiн пiдвiвся. – Треба дiстатися до замку ранiше, нiж почнеться спека.

Я спробувала встати – й знову сiла на холодний пiсок.

– Не можу. Зачекай…

– Довоювалася? – запитав вiн в’iдливо. – Налiталася в небеснiй високостi?

На його мiсцi Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою i подiлилися власною силою. Максимiлiан же вдав, нiби уявлення не мае про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справдi не знав (так чи iнакше – просити у нього допомоги я не збиралася).

Я подумки прикинула вiдстань до замку – над пiсками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, вiдчуваючи, як струменiють пiщинки мiж пальцями. Нi, не долетiти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навiть баклаги…

– Так i будемо сидiти? – Максимiлiан широко позiхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелi, пiд сонцем, пiд носом у Сарани!

– Нi, – я гарячково мiркувала.

 – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мiй свiт. Тут час зупиниться… А ми вiдпочинемо, вiдiспимося… i ти менi розповiси докладнiше про «виворiт свiту».

* * *

«Мамо, це Максимi… Максим. Йому нема де ночувати, можна вiн переночуе у нас – тiльки сьогоднi?»

Я проторохкотiла би все це, дивлячись у пiдлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.

Тiльки втома змусила мене послухатися Максимiлiана та з’явитися додому пiд ручку з незнайомим хлопцем.

Першi кiлька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зiтхнула, подивилася на мене, за мою спину… i раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець рокiв п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Вiн позадкував, начебто злякався, i скоромовкою пробурмотiв:

– Нi, вибачте… Лiн, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалi…

У мами розслабилося обличчя.