Зло не має влади

Потiм вiдвiв до короля… Менi схотiлося затулити вуха руками: нiби тисячi голосiв кричали щосили: «Оберон! Оберон! Оберон!»

Уйма тим часом повiдомив, що привiв двi тисячi бiйцiв. Я згадала, що говорив про цих бiйцiв Максимiлiан: «Уйму вони з’iдять першим…» Треба було заговорити про Максимiлiана, але я нiяк не наважувалася розтулити рота.

– Лiно, ти хочеш сказати щось? – уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера – вiн говорив дуже рiзко й сухо.

Я почала, намагаючись триматися якомога спокiйнiше.

Щоправда, довго просторiкувати не довелося.

– Нашi люди не боротимуться поруч iз некромантом, – обiрвав мене Гарольд. – Говорити про це не треба. Далi…

– Стривай, – я мiцнiше стисла посох, – чому говорити про це не треба? Якщо наше становище таке сутужне – чому не прийняти допомогу вiд…

Уйма скосив на мене жовте око. Гарольд дуже повiльно повернув голову. Обпiк мене поглядом, нiби окропом.

– Молодший магу дороги! – промовив, наголошуючи на словi «молодший». – Зараз нема часу, щоб пояснювати тобi загальновiдомi речi.

Якщо в цьому мiстi залишився хтось, кому ти довiряеш, iди та розпитай у нього… Поки ми вирiшимо дуже важливi питання: з боеприпасами, з водою i з тим, хто буде займатися пораненими на полi бою!

«Якщо в цьому мiстi залишився хтось, кому ти довiряеш». Мене рiзонули, мов бритвою, цi його слова: «загальновiдомi речi»… Я мiцнiше стисла свiй посох, пiдвелася i вiдiйшла. Нехай радяться.

Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помiтила Ельвiру, принцесу: вона дуже змiнилася за тi кiлька рокiв, що я ii не бачила.

Поруч iз нею стояв принц Олександр – тiльки я у всьому Королiвствi знала, що вiн знайда, пiдмiнений у колисцi, а справжнiй син Оберона – той самий Сашко, що закiнчив третiй курс i одружився зi Стеллою… Цi двое теж забули короля?

Я вийшла iз зали й зупинилася на сходах. Власне, ось i все. Прохання Максимiлiана (чи то було доручення?) я не виконала. Вiйсько Сарани стоiть за три днi просування до мiста. Оберона немае. Таке враження, що нiхто не чув його iменi.

Я знову присiла була на сходинку, але цiеi митi перед замком гримнули сурми – не хрипко, як при появi Уйми, а повнозвучно й дуже грiзно. Я пiдскочила; звук змiнився рiвномiрним тупотiнням людей, котрi злагоджено крокували. Збiгаючи донизу сходами, я пiдняла посох; здавалося, що небезпека скрiзь.

Знизу назустрiч менi бiгцем пiдiймався хлопчик рокiв шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях i з маленьким мечем при боцi.