Зло не має влади

Я озирнулася, змахуючи з вiй випадковi сльозинки, побачила iншi експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вiтринах: щити, мечi, якесь дикунське вбрання, обвугленi залiзнi грати, стоптанi чоботи, носова статуя з корабля – вона, щоправда, не помiстилася у вiтринi й висiла просто в повiтрi, на висотi двох людських зростiв…

А потiм я побачила… свiй посох!

Колись менi його подарував Оберон – видав як iменну зброю. Мiй посох стояв у високiй склянiй шафцi, червоно-зелене навершя здавалося чорним.

І я миттю зрозумiла, навiщо прийшла в музей – не своiм портретом помилуватися.

Я прийшла по свою зброю.

Дзвякнуло скло. Шафка не вiдчинялася – у неi навiть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мiй посох пiд скло, припускав, що експонат залишиться там навiчно.

Я вiдступила до сусiднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зi шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слiд було пам’ятати, але скло вiн розтрощив iз одного удару – дощенту.

Посипалися скалки, застрибало вiдлуння пiд величезним темним куполом.

Я простягла руку, взяла свiй посох i одразу вiдчула себе дужою. Розправила плечi та вийшла з храму-музею, зупинившись на сходах, озирнулась; раптом начебто мене пiд лiкоть штовхнули – я обернула посох навершям на захiд…

Звiдтiля насувалася така величезна небезпека, що посох сiпнувся й ледь не випав iз рук.

* * *

Дорогою до палацу я зустрiла мародерiв. Двое жевжикiв тягали речi з покинутого будинку: один передавав другому крiзь розбите вiкно вузлик, iз якого звисали рукави й холошi.

Другий стояв на каменi, затискаючи в однiй руцi великий мiдний чайник, а iншою намагався взяти вузол iз одягом. Я вдарила посохом – зашипiв зелений промiнь, злiтаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.

Той, що був iззовнi, кинувся навтьоки вздовж вулицi, не випускаючи чайник, i зник у пiдворiттi. Другий вистрибнув iз вiкна, випер раму широкими плечима, приземлився рачки, пiдхопився та кинувся навздогiн за подiльником.

Я встигла-таки пiдпалити цьому другому штани – коли вiн завертав за рiг…

За мить усе стихло. Вузол iз одягом валявся пiд вiкном. Я зазирнула в дiм: там було порожньо, слiди чи то поквапливого вiд’iзду, чи грабунку, а може, того й iншого разом…

Якби Оберон залишився в мiстi – хiба таке було б можливе?

* * *

Ось де виявилося повнiсiнько люду – перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королiвства та ополченцi з сусiднiх сiл.