Зло не має влади

Гарольдовi поруч зi мною просто нема чого робити.

– Ти в чужому свiтi…

– Я скрiзь у своему свiтi. Менi скрiзь добре. Тiльки за Вiдьминою Печаткою менi було зле, та звiдтiля ж я з твоею допомогою вибрався…

– І вiддячив… – сказала ядуче я.

– Ну, пробач… – вiн посмiхнувся й вiдразу зробився таким чарiвним, лагiдним – плюшевий зайчик, а не некромант. – Я хотiв вiдразу тебе переконати. Без цих ось прохань i вмовлянь… Я думав, буде смiшно. А ти чомусь не поцiнувала гiдно.

Вiн посмiхався на весь рот, i, дивлячись на нього, я зрозумiла: вiн справдi вважае свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим i вдалим жартом!

– Якщо ти такий серйозний маг, чому б тобi не знайти телефон i не повернути Ритцi? – запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щiльноi тканини з двома нагрудними кишенями.

 – Якщо ти такий… крутий?

– Бо це нудно, Лiно. Правильно й нудно. Крiм того, якби всi вкраденi мобiльники перетворювалися на великих блощиць, хiба це не було б зрештою справедливо? Хiба це не правосуддя?

Я щораз бiльше впiзнавала колишнього Максимiлiана.

Менi було незатишно поряд iз ним на лавi.

– Що ти там казав… про Сарану?

– Ага, ти все-таки згадала… Королiвству загрожуе небезпека, причому цього разу – смертельна. Сотнi тисяч воякiв, верхи на стоногах, на чолi князь Саран, i, наскiльки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.

– А воiни, варта? Армiя Королiвства?

– Ти ж бачила цю армiю, – вiн поблажливо посмiхнувся. – У Королiвствi кiлька десяткiв стражникiв. Це для мирного часу.

У випадку вiйни солдатiв доводиться набирати з-помiж селян, ремiсникiв, злодiiв, котрi бажають прославитися, та iншого наброду. Гарольд уже закликав пiд прапори всiх, хто здатен тримати зброю… Але що ця купка ополченцiв супроти вiйська Сарани? Метикованi люди розбiгаються з мiста замiсть того, щоб вийти на бiй i неминуче загинути.

– Ти брешеш… – у мене пересохло в ротi.

– «Брешеш» i «не хочу вiрити» – рiзнi речi, Лiно.

– Я тобi не довiряю!

Вiн зiтхнув:

– Отакоi… В один голос iз Гарольдом.

Вiн теж менi, бачся, не довiряе i не шукае союзу зi мною. Вiн послав гiнцiв до славного короля Уйми Першого, бажае залучити його в союзники…

– Уйма – король?

– Звiдтодi, як його татусь Охра Кiсткогриз на смерть вдавився вареною рiпою.

У мене вiд серця вiдлягло – трiшечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довiряла йому, як собi. Вiн людина надiйна (хоч у минулому й людожер).

– Гарольд мае рацiю, – сказала я некроманту.