Візит до Імператора

Хлопець обернувся.

Вiн справдi виглядав на п’ятнадцять – незграбний, маслакуватий, абсолютно нормальний пiдлiток. Вiн посмiхнувся з природною ввiчливiстю, хотiв був сказати: «Здра», – i раптом затнувся.

Це тривало дуже коротку мить. Хтось iнший, не Олександр, не помiтив би або не надав цьому значення. Але хлопець затнувся, побачивши його, i в очах промайнула… радiсть чи що? Подив? Непiзнане вiдчуття. В цiлому позитивне, але з ноткою тривоги.

– Здрастуйте, – сказав вiн наступноi секунди, абсолютно так, як це мав сказати нормальний хлопець у такiй ситуацii.

– Ви слiдчий?

– Я фахiвець з рiзного роду нештатних ситуацiй, – округло пояснив Олександр. – Адже ми ранiше не бачилися, так?

– Нi. – Хлопець пiдняв кутики вуст. – Ви здалися менi схожим на одну людину.

– На кого?

– На мого батька. – Голос хлопця не здригнувся. – Хоча я пам’ятаю його набагато молодшим. Вам близько сорока. А татовi, коли вiн помер, ще й тридцяти не було.

Олександр розгубився на цiлу секунду. Дуже не хотiлося вимовляти традицiйне «спiвчуваю», але нiчого кращого придумати не виходило.

– Тобi непросто довелося.

– Так, менi вже говорили, – вiн пом’якшив зухвалiсть посмiшкою. – Ви вiрите, що трое викладачiв померли через мене?

Дивлячись в його безтурботнi сiро-блакитнi очi, Олександр розгубився вдруге. Вiн раптом згадав жiнку-лiкаря, яка не хотiла зустрiчатися з цим хлопцем вiч-на-вiч.

– Я не оперую чутками. Тiльки фактами. І, зрозумiло, не збираюся звинувачувати тебе в тому, чого ти не робив…

Його язик вимовляв слова, за смисловим навантаженням схожi на хропiння.

Олександр дивився в очi хлопця. Той дивився i посмiхався у вiдповiдь.

Волосся на потилицi у Олександра пiднялося дибки. Те, чого не вимiряти приладами – чуття, – змусило серце забитися швидше, i сигнал небезпеки майнув по шкiрi, як вiтер по рiвнинi.

– Дуже цiкаво, що тепер зi мною буде, – тихо сказав хлопчик. – Начебто я нi в чому не винен… Але я в iзоляторi. Мене тепер назавжди iзолюють? Щоб я жив усе життя за гратами, як прожив першi роки?

Олександр насилу вiдвiв очi.

Кiмната була бiльша, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис – лицем. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вiкно билася муха. Страшна iсторiя, моторошна – ось так прожити все ж-життя, як самотнiй ж-жук на вiконному склi…

– Нi, – сказав Олександр i закашлявся, бо голос раптом сiв. – Ти ж не хочеш самотностi? Тобi пропонували дистанцiйне навчання, ти вiдмовився.