Візит до Імператора

Над землею пронiсся не то шепiт, не то зiтхання, помножене на число пурпурових стебел. Бутони затремтiли, нiби iх розпирало зсередини, i в кожному з них сидiв хтось, пориваючись вирватися назовнi…

(Я бачив, як вони лiзуть з кожного палiсадника. З квiткових горщикiв. Як зламують асфальт пiд вiкнами, як пруть з пiсочниць на дитячих майданчиках. Як проростае ними мое мiсто, i всi мiста, i будь-який клаптик землi, де живуть люди…)

Я закричав щосили i стрибнув у палiсадник, i музика, жахлива музика зла, грянула переможно… Земля пiд моiми ногами загорiлася, бутони – один за iншим – почали набухати, пелюстки затремтiли, i я знав: те, що сидить всерединi iх, ось-ось знайде нарештi свободу…

* * *

Я прокинувся вiд власного крику.

Сусiди стукали в стiну, а хвилин через двадцять у дверi подзвонила мiлiцiя.

Сусiди у мене – вже немолоде, дуже пильне подружжя. Якби мене, не дай Боже, хтось убивав серед ночi – злочинцям би сильно забракло часу.

Я пояснив ментам, що менi приснився жахливий сон.

Тi пригрозили оштрафувати i мене, i сусiдiв за помилкову тривогу.

Вони поiхали, а я потихеньку одягся, спустився у двiр i хвилин через двадцять зловив на перехрестi таксi. Водiй спочатку вiдмовлявся везти мене за мiсто, але я запропонував йому стiльки, що вiн вiдразу перестав бурчати.

Я розплатився з ним бiля шлагбаума. У будцi з розбитим склом було темно i тихо.

Я йшов повз старi покинутi будинки, i повз недобудованi й теж покинутi. Було темно i холодно, а головне – я не знав, що буду робити.

Єдине, в чому я був упевнений – зробити що-небудь обов’язково треба! Адже цибулини майбутнiх сходiв уже посадженi в землю, хоча е ще час до того моменту, коли чорнi пелюстки розкриються…

Ключiв у мене не було. Я перелiз через ворота.

Займався пiзнiй осiннiй свiтанок. Палiсадник був порожнiй, якщо не брати до уваги тьмяного опалого листя. Я довго сидiв на сходинках мiж бронзовими бульдогами, потiм кiлька разiв обiйшов будинок по колу i нарештi знайшов те, що шукав, – пiдвальне вiконце, решiтка якого була незамкнена на замок, а обмотана товстим дротом.

Я видавив скло, розв’язав дротяний вузол i спустився в темряву; переступаючи через купи непотребу. Знайшов нарештi вимикач, клацнув i заплющив очi.

Це був той самий пiдвал, де Іринка вiдшукала iграшкову шарманку. Банки з олiфою, якiсь коробки i канiстри, сувоi лiнолеуму, старi етюдники, палiтри, запилюченi альбоми, а на стiнi чомусь карта свiту, намальована на прогумованiй клейонцi.