Вовча сить

Куточок червоноi косинки жалiбно звисав iз судорожно стиснутого кулака.

За рогом сараю виявився Ілiяш.

Як нiчого й не сталося, браконьер сидiв верхи на товстiй обструганiй колодi. Поруч, прихилившись один до одного, нiби шукаючи один в одного захисту i заступництва, тулились iхнi заплiчнi мiшки.

– Ось, нарештi, i ти! – оголосив Ілiяш радiсно.

Станко мовчав, стискаючи косинку.

– Шкода, що нiчка коротка? – поцiкавився Ілiяш спiвчутливо.

Не кажучи нi слова, Станко закинув свiй мiшок за спину.

2

Через кiлька годин вони йшли ледь помiтною лiсовою стежкою – попереду Ілiяш, озброений важкою палицею, Станко – трохи вiдстаючи.

Гаманець його зробився набагато легшим – десять золотих, половина домовленоi суми, перекочувала до провiдника. Другу половину Ілiяш мав отримати в кiнцi шляху – бiля пiднiжжя замку.

– Бiля пiднiжжя! – твердив Ілiяш, перераховуючи монети. – А в замок я не пiду, хоч ти менi золоту гору вивали i зверху пряник поклади, в замок я нi ногою, ти це запам’ятай!

Вiн довго розглядав монети, пробував на зуб, навiть нюхав; Станко, пам’ятаеться, подумав тодi, що Ілiяш у життi не бачив стiльки золота вiдразу.

Тепер Станко тягнувся слiдом за провiдником, не вiдриваючи погляду вiд його високих, мокрих вiд роси черевикiв.

Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Лiго з мечем на боцi й жадобою помсти в душi. Тим прикрiше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якiсь дивнi речi.

Учорашнiй вечiр згадувався нiби в серпанку; щось аморфне, тепле, яке не мае назви, сумбурне i солодке вгнiздилось у нього всерединi й не бажало виходити.

Учора вiн уперше торкнувся жiночих грудей. Хай пробудуть iз нами добрi духи! Навiть зараз, згадуючи про це, вiн укривався потом, i добре, що Ілiяш iде попереду i не бачить його палаючих щiк…

Вiн натрапив на Вiлу посеред двору, в темрявi, i вiдразу чомусь упiзнав, хоча нiч стояла – хоч в око стрель.