Вовча сить

І бачила вона рiдну Украiну, Рогатин, церковцю з хрестом, i лик Богородицi…

Як жива, дивилася на Роксолану Божа Матiр, тримаючи у своiх руках Немовля, i не вiдомо було, що саме в ii сумних усе розумiючих очах – засудження чи прощення…

Бастард

Пролог

Темноi холодноi ночi двое стояли на мурi, й довгим i страшним було iхне очiкування.

– Чи готовi воiни? – запитав той, що носив на сивiй головi чотиризубий княжий вiнець. – Чи заряджено катапульти i чи кипить смола?

Лучники завмерли бiля бiйниць, i готовi були катапульти, i смола пузирилася в чорних чанах.

– Що ти там бачиш? – запитав вiнценосний у того, хто стоiть поруч, бо той мав силу бачити в темрявi, i на сто верст уперед, i на десять лiктiв пiд землею.

– Бачу, – вiдповiв той, – бачу незлiченнi загони, i сталь палахкотить при свiтлi смолоскипiв, i веде iх твiй син.

Вiнценосний розреготався:

– Скорiше земля розколеться, як гнилий горiх, нiж вiн добереться до наших стiн!

А вiтер вив, i вiд кожного смолоскипа тягнулася чорна стрiчка диму.

– Що ти бачиш тепер? – знову запитав князь.

– Бачу, дiти моi, як пастки, прихованi в землi, жадiбними пащами хапають воiнiв, пожирають iх разом iз панцирами, i крик та стогiн здiймаються над лiсом. Половина вiйська загинула, але твiй син уцiлiв.

– Скорiше небо згорнеться в сувiй, нiж вiн вiзьме замок! – розсмiявся князь.

А нiч ревла, i мчали по небу клаптi хмар, i далеко ще було до свiтанку.

– Скажи менi, що ти бачиш зараз? – запитав вiнценосний, i вiтер здибив його сиве волосся.

– Бачу, – тихо сказав той, що стояв поруч, – як б’ються з вiйськом змii та хижi птахи, як падають нашi вороги, але iншi ступають по iхнiх трупах. Бачу море iхнiх смолоскипiв; бачу роти, роззявленi в бойовому кличi. Ось дiти моi, жадiбнi жовтi марева, убивають iх цiлими загонами, але твiй син уцiлiв, за ним рухаються тi, що залишилися живими!

Князь звiв кулаки до неба:

– Скорiше лiси проростуть корiнням догори, скорiше рiчки здiймуться на диби, скорiше мати пожере немовля, нiж вiн отримае вiнець!

І ось уже всi, хто був на стiнi, побачили вогнi смолоскипiв i блиск сталi.

– Що ти бачиш тепер?! – люто вигукнув князь, але спiврозмовник не вiдповiв – iз середини лоба його стирчала стрiла.

І тодi закричав князь, закликаючи до бою, i луною вiдгукнулися його воiни, а тi, що прийшли з вогнями, рушили на приступ.

Залiзнi гаки впивалися в камiнь, як хижi пазурi впиваються в плоть.