Варан

Повернуться ще не скоро… До смеркання декiлька годинок е… То завтра Нiлi я думаю перепочинок дати, а ти попрацюй.

Варан попрощався, пообiцяв з'явитися завтра на свiтаннi. І пiшов собi.

Уздовж дороги росли шиполисти – рослини простi й разом з тим поважнi, ушанованi зображенням на круглоiклiвському княжому гербi. У мiжсезоння вони подобали на врослi в землю чорнi риб'ячi кiстяки, зате в сезон вистрiлювали навсiбiч величезним листям i блiдо-фiолетовими квiтками без запаху. Квiтка шиполисту була завбiльшки з добрячий капелюх i, коли ii зiрвати, не в'янула три днi.

Із листя ладнали намети, але головне – огорожi навколо чиiхось маеткiв, тому що листя, виправдуючи назву, мало шипи й гачки, здатнi поранити до кровi.

Тепер, при кiнцi сезону, квiти шиполисту змiнились на плоди – важкi кульки з навсiбiч спрямованими голками. Щороку матерi суворо-пресуворо забороняли дiтям кидатися «шипиками», i щороку дiти все-таки кидалися, iнодi спотворюючи собi обличчя назавжди…

Навислий над дорогою шипчастий плiд зачепiв Варана по макiвцi.

Ледве-ледве – навiть подряпини не залишивши.

Варан здригнувся.

Розсунувши голими руками колюче листя, побачив стовбур – «риб'ячий хребет» – i гiлки, оманливо-тонкi.

Узявся за ту, що нависала над дорогою. Рвонув щосили. Гiлка хруснула, але не пiддалася.

Варан рвав i рвав, i виламував гiлку, не зважаючи на колюче листя, яке било його по плечах, на те, що з роздряпаного вуха цiвкою бiгла кров. Шиполист був надзвичайно мiцною рослиною – адже вiн рiс на камiннi й боровся за життя вiд самого народження з насiння.

Варан насiдав, як буря, нещадно й слiпо, i кiнець кiнцем виламав галузку. Зашелестiло, падаючи на землю, листя. Глухо стукнув об дорогу плiд.

Варан стояв i дивився на дiло подряпаних рук своiх.

…А що йому до цього? Нiла може хоч усе Кругле Ікло водити в ту печеру, де суха трава й книга з розмитими сторiнками… Сьогоднi вона повела туди багатого горнi. Кого водила ранiше, поки Варан сидiв у В'язничнiй Кишцi? iх так багато, заможних, щедрих; хтось, може, i здобудеться на дорогий подарунок – намисто… На подарунок, що можна носити не ховаючись.

Що його не заберуть вартiвники, не звинуватять у шахрайствi чи злодiйствi…

…А що йому до того?

Вона скаже: я не просила тебе нi про що. Жодних подарункiв. Не думай, що я в чомусь винна, що ти через мене попав у халепу. Ти зазнав лиха через власну дурiсть i пиху… Ти пiддонець, а я наполовину горнi.