Варан

Вiдсмикнув руку – не можна… Напевно, не можна мацати цю пишноту, якби вiн, Варан, був магом – вiдтяв би цiкавi пальцi…

– Заворушення, звичайно, було, – сказав Слимак, начеб вiдповiдаючи на непоставлене питання. – Але оскiльки бiльше фальшивих грошей не з'явилось… А його свiтлiсть князь умiло розтлумачив своему народу, що чутки про фальшивi сотки – не бiльш нiж вигадка захожих шахраiв… Ви цiлком певно можете повiдомити Імператора, що Кругле Ікло не розповсюджуе пiдробленi грошi.

– Але, можливо, воно iх виготовляе, – сказав другий голос, вiдчужений i холодний, як вода на великiй глибинi.

Варана струснуло вiд звуку цього голосу. Вiн знову закрутив головою, намагаючись розшукати серед дерев'яних меблiв – стiльцiв з високими спинками, столiв з вiзерунчастими настилами, легких рiзьблених ширм – того самого iмператорського мага, який вирiшить його долю.

– Єдина людина, – сказав Слимак з вiдчутним жалем, – здатна з'ясувати питання про пiдробленi сотки… Цей молодий пiддонець, що перед вами. Спитайте його, i хай поможе нам усiм Імператор…

Другу половину фрази Слимак вимовив ледь чутно, собi пiд нiс.

У цю мить Варан розгледiв, нарештi, Імператорського мага. Той сидiв упiвоберта до присутнiх, дивлячись у розчахнуте вiкно, i мав вигляд набагато кращий, нiж того дня, коли Варан зустрiв його, озброеного зайвою парасолькою, на нижнiй пристанi.

Звiсно, згадалося все. Бридлива мiна, за яку Варан одразу ж незлюбив гостя, власну вiдмову нагодувати й напоiти. Дорога наверх на батькiвському гвинтi, зiслизла дужка, проклятущий Лиско…

– Що, дружечку, – мовив маг усе так само холодно, – вляпався?

Його довге волосся закривало вуха й сягало плiч.

Як у князя, печально подумав Варан. Тiльки справжнiй горнi може дозволити собi таку зачiску…

Вiн здавався старшим, нiж тодi в пiддоннi. Вiн не просто держався з гiднiстю – вiн був утiленням величi. Навiть очi, безбарвнi пiд сiрим небом мiжсезоння, тепер виявилися стигло-голубими. І то пасували до холодного голосу.

– Дивовижний цей край – Кругле Ікло, – промовив маг, мовби мiркуючи.

 – Тут навiть неписьменнi шмаркачi вмiють пiдробляти iмператорськi грошi…

– Я не шмаркач, – понуро сказав Варан. – І я письменний.

І здивувався своему нахабству. Недарма кажуть, що В'язнична Кишка мiняе людину…

Маг усмiхнувся. Склав руки на грудях; брижi свiтлоi хламиди, що вкривала його вiд шиi до самих п'ят, помiняли малюнок. Блиснув червоний камiнь у перснi – на вказiвному пальцi правоi руки.