Варан

Милостi було з вигляду рокiв вiсiмнадцять. Безбарвне м'яке волосся, неймовiрно довге – до плiч, мабуть, – стирчало з-пiд низько насунутого каптура. Тонкi губи за кольором не рiзнилися вiд блiдих щiк; найяскравiшою плямою на обличчi прибульця був нiс – яскраво-червоний, розпухлий вiд нежитi, з нервово тремтючими нiздрями.

– Гостi до вас, – Макiй скоса подивився на Варана. – Точнiше, не гостi, а… той, горнi.

Поштар почувався, очевидно, нiяково. Пасажир його був одягнений i споряджений як важлива особа, але подобав на застудженого шмаркача й держався без належноi гiдностi – ось, видерся на кам'яний причал, не дожидаючи, поки висунуть трап… І то, коли ти насправдi горнi – чому не подорожуеш верхами?

Ставши на землю, чужинець перше послизнувся й мало не впав:

– Ой… Добридень, пане.

Я до вас iз дорученням вiд Імператора.

Сказано було просто й буденно.

– До мене? – похлинувся Варан.

– До вашого князя, – прибулець знову пiдсковзнувся на рiвнотi, незграбно змахнув руками, намагаючись утримати рiвновагу.

 – Туди, – й невизначено тицьнув пальцем у перетинчастий спiд свого парасоля.

Макiй кинув на причал два пузирi з поштою – для селищних i для верхнiх. Махнув Варановi рукою: я, мовляв, свою роботу зробив. Сiв на педалi, рiзко крутонув назад, так що вода коло пристанi закипiла. Човен вiдiйшов од берега, лишаючи виразний слiд на водi.

– Менi, либонь, треба пред'явити вiрчi грамоти? – спитав чужинець i невпевнено чхнув.

Макiiв човен поволi завертав за рiг – до рудокопiв, на Маленьку.

Варан закинув на плечi обидва пузирi; мiшки були легкi, перед сезоном люди мають важливiшу роботу, як на мушлi ножичком дрябати, однак Варан зiгнувся пiд ношею i напружено засопiв: хай прибулець бачить, що йому важко. Що вiн працюе обiруч. І нести дерев'яну скриньку, що самотою стоiть посеред причалу, окрiм власника – нема кому.

Чужинець, загаявшись, узяв скриньку за шкiряну ручку. Пiдняв легко; таж вона порожня, подумав Варан, чомусь дратуючись. Про людське око тягае з собою хазяйську дерев'яну скриньку, аби тiльки його мали за велике цабе.

Або продати намiряеться. Або взагалi вкрав десь. А всi його балачки про доручення Імператора – брехня, ба навiть гiрше – наклеп i ересь…

– Може, менi все-таки пред'явити грамоти? – наполегливiше спитав чужинець.

– Ходiмо, горнi, – сказав Варан. – Кому треба – пред'явите.

І не озираючись, звикло стрибаючи з каменя на камiнь, рушив до берега. Мiшки з поштою тихенько дзвякали й поколювали спину.