Варан

Тiльки справжне море сiре й гладеньке, а хмари, коли на них дивитися згори, здаються казковим садом, бiлою тiнню iмператорського палацу.

Причальна дошка була крихiтною соломинкою на краю великого порту. Над головою нависали широкi пристанi; усюди метушилися люди, наче мальки в глибинi, – пiдфарбовували, пiдтягували, готували до вiдкриття сезону. За два тижнi до причалiв, що порожнiли всю зиму, прибудуть кораблi з кольоровими вiтрилами. Горiшнi галереi приймуть вершникiв на криламах, надутi вогнем розписнi кулi, та хтозна-яка ще дивовижа припливе чи прилетить iз краю свiту – порт прийме всiх, хто готовий заплатити iмператорськими райдужними грiшми…

Варанiв пасажир незграбно перелiз через край коша.

Мимоволi присiв, вiдчувши ненадiйнiсть причальноi дошки. Не озираючись, рушив до скелi, до входу в портову печеру; iшов, мов справжнiй горнi, не дивлячись пiд ноги, по ниточцi над прiрвою. І не вдягаючи, до речi, окулярiв – iз голим обличчям попростував пiд сонцем, i чiтка чорна тiнь, на мить затримавшись на жовтiм деревi, сковзалась у провалля, до хмар.

– Що привiз? – буркотливо спитав Лиско. – Тiльки рахуймо тепер, бо знаемо ми…

Варан ковтнув образливий натяк. Хiба перша на сьогоднi кривда? Схрестив руки, стояв i ждав, поки причальник закiнчить поратись.

– Бурдюки з водою – чотири. Повнi, так? Гляди менi… Риба, три мiшки по мiрцi… Перезважу на своiх вагах, так i знай. Пошта, це добре… Що за штука?

Лиско вказав на скриньку горнi.

– Приiжджого речi.

– Багатенький, – Лиско почухав рiдку нерiвну бороду.

 – Ну, бери й тягни.

– Батько переказував вiтання i загадав перевiрити, як ти в книгу все запишеш.

– Запишу, не бiйсь…

Варан не вмiв ходити, як ходять горнi. Переступав по вузенькому причалу, у серцi завмираючи, похитуючись пiд незвичним вiтром – хоч би поруччя вони тут приладнали, чи що… Сонце палило теплу куртку з ситухи, слiпило очi крiзь закоптiлi скельця окулярiв. Хотiлося додому, вниз.

Горнi дожидався бiля входу. Пiд сонцем його плечi випрямилися, волосся висохло, вiн стояв, виставивши одну ногу вперед i пiднявши пiдборiддя, наче князь на парадному портретi.

Дiждався, поки Лиско пiдiйшов ближче; хитнувся вперед i, не замахнувшись, не вимовивши нi слiвця, вдарив причальника в щелепу. Лиско ухнув i сiв на кам'яну пiдлогу за два кроки вiд краю прiрви.

– Ти на вартi? – спитав горнi, знову ставши в позу з парадного портрета, i навiть шмарклi пiд опухлим носом не могли применшити його статечностi.