Темний Світ. Рівновага

– Ще раз вимкнеш телефон – я тебе своiми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся!

– Цiлую, – кажу в телефон. – Потiм передзвоню. У мене зарядка сiдае.

Роздiл перший

Первинний iнструктаж

Мене звуть Даша Лебедева. У дитячому садку в нас було чотири Дашi й iще один хлопчик Лебедев, менi зовсiм не родич. Тому усвiдомлення власноi унiкальностi давалося менi непросто.

Я малюю посередньо, спiваю так собi, у музичнiй школi провчилася рiвно один рiк. Ще рiк потiм ходила на волейбол i була ганьбою команди.

На гiмнастику мене не взяли через погану розтяжку. Одне слово, коли на небi роздавали таланти, мене явно вiдтiснили кудись у кiнець черги.

Єдине, що в мене виходить талановито, – мрiяти. Я мрiю, що в майбутньому, наприклад, усi люди житимуть, як дружнi сусiди в одному старому дворi, жалiтимуть однi одних i розумiтимуть без слiв. Будь-яку хворобу можна буде вилiкувати однiею таблеткою, а м’ясо вирощуватимуть у пробiрках, i корови з ферм розбiжаться на волю, в пампаси.

І ще я мрiю про справжнiй будинок, де було б горище, на якому можна зберiгати старi речi та спогади.

Але поки що я живу в гуртожитку й загалом звикла.

Наша з мамою однокiмнатка в Петрозаводську, де я народилася, була чудова. Пам’ятаю опуклi лiнii на шпалерах у кiмнатi, стерту плитку на пiдлозi крихiтноi кухнi i величезний кущ черемшини пiд вiкном. Пам’ятаю, як ухкала, вмикаючись, газова колонка i як сивовусий газiвник наклеiв на неi сувору картинку: «Стiй! Перевiр тягу!»

Коли ми звiдти виiжджали, менi ледь виповнилося тринадцять.

Було дуже сумно, страшно й розпачливо, здавалося, закiнчуеться життя. При цьому показувати справжнi почуття я не могла – я мусила радiти, бо мама знайшла собi любов через листування. А я ж не ворог своiй мамi, вона й так через мене стiльки рокiв сама! І ми переiхали до дядька Колi в Липецьк, але ненадовго.

Ви ненавидите переiзди так само люто, як ненавиджу iх я? Мама шукала себе, мiняючи мiста й роботу, сходячись то з одним, то з iншим «пристойним чоловiком». У восьмий, дев’ятий, десятий i одинадцятий клас я йшла щоразу в нову школу.

Я вдавалася то в однi крайнощi, то в iншi: то я лiзла з усiма дружити, то «грала лiдера», то, навпаки, забивалася в тiнь, щоб менi дали спокiй. Я просто не могла нормально й упевнено ладнати з людьми, ображалася на дрiбницi, лiзла битися, влаштовувала демаршi, i приблизно до листопада вчителi вже мене ненавидiли, а ровесники цькували всiм класом.

До травня все якимось дивом залагоджувалось.