Темний Світ. Рівновага

– Послухай, Павлик, вiн насправдi…

– Та пiшов вiн, – вiдгукнулась моя сусiдка, i в голосi ii не було нi туги, нi розпачу, нi злостi, жодноi емоцii – супутницi небайдужостi. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.

– Вiн тебе любить!

У телефонi заревiв Настин фен для волосся – я впiзнаю його з тисячi, в минулому життi цей фен був пароплавною сиреною.

– Бувай! – крикнула Настя. – Менi через хвилину виходити!

Я побачила, що дверi в кухню вiдчиненi й Лiза стоiть на порозi.

– Не треба себе гризти, – почала вона тоном старшоi мудроi подруги.

 – Якби ти не знайшла вчасно цю Тiнь – вона б i далi крутилася коло унiверу й смоктала б з людей любов.

– Тому ти врятувала багато людей, – додав Гриша з-за ii плеча.

– І взагалi, тебе треба поздоровити – ти тепер працюеш у службi Доставки! – Лiза взялася тиснути менi руку. – Вiтаемо!

Я видавила усмiшку:

– Дякую… Менi сьогоднi на першу пару. Я пiду?

* * *

Двiр тонув у зеленi. Стояла тиша, несподiвана для Москви.

Бетонний парапет був укритий вигадливими графiтi – не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’ера.

– Вибачте, – запитала я в неi, – що це за район?

Вона подивилась на мене, i в ii очах я побачила свое вiдображення: непутяще дiвчисько, скорiше за все, наркоманка, цiлу нiч прогуляла на чужiй квартирi й навiть не пам’ятае де!

Страшна думка змусила мене нервово зiбратися:

– Вибачте, а це взагалi… Москва?!

Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою.

І я б пiшла, не смiючи вимагати вiдповiдi, але тут мене гукнули вiд пiд’iзду. Лiза йшла по дорiжцi – свiжа, наче й не було безсонноi ночi, у джинсах i у футболцi.

– Ходiмо. Я тебе пiдвезу.

* * *

У неi була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусiдських машин так щiльно, що я спершу подумала: тут не виiхати.

Лiза сiла за кермо й, не повернувши голови, а тiльки по дзеркалах, вибралася за кiлька секунд – чiтко, сухо, професiйно. Я мовчки позаздрила.

Ми виiхали на вулицю, назва якоi менi нiчого не говорила. Утiм, з усiеi Москви я знаю всього кiлька районiв.

– Цi картини у вас – вони Гришинi?

– Подобаеться? Його.

– Вiн художник?

– І це теж.

Вона раптом усмiхнулася:

– А ти добре тримаешся. Прямо стiйкий олов’яний солдатик.

– Я?!

Спритний позашляховик «Мерседес» грубо пiдрiзав нас посеред вулицi.

– Через таких паскуд люди б’ються, – Лiза пильно подивилася «Мерседесу» вслiд.