Темний Світ. Рівновага

Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дiрою в чужу реальнiсть – як раптом загорiлося свiтло, бiле й потужне, i освiтило ii до самого дна.

Поруч стояв незнайомий хлопець. Промiнь лiхтарика, вiдбиваючись од металевого боку урни, пiдсвiчував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попереднiх заявок типу «Дiвчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».

У яскравому свiтлi я вiдразу побачила свiй кулон на днi урни. Хлопець з лiхтариком нахилився, пiдчепив кулон за ланцюжок i пiдняв на рiвень очей:

– Оце?

Я схопила кулон – i на секунду затисла в долонi.

І знов побачила змiнений свiт: чоловiк передi мною здавався вирiзаним з гiрського кришталю, його фiгура свiтилася золотаво-зеленим. Лiхтарик лупив у землю бiлим променем, таким яскравим, що я замружилася.

Несподiваний помiчник мовчав. Інший би на його мiсцi вже сто разiв покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобi погано?», «Тебе провести?».

– Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовнiсть у кишеню.

Вiн кивнув, приймаючи подяку. Я зрозумiла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потiм пошкодую.

– Ти… завжди носиш з собою лiхтарик?

Нi, бувають i бiльш iдiотськi питання. Але рiдко.

– Бачиш, знадобився, – вiдгукнувся вiн лагiдно.

– Ти з унiверситету?

– Другий курс. Мехмат.

– Гуртожиток?

– Нi. Ми з подругою квартиру знiмаемо. У знайомих.

Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здаеться, успадкувала вiд мами ген цiлковитого невезiння в особистих стосунках.

Якщо менi хтось подобаеться – цей тип завжди не мiй, i я гордо дивлюся вбiк, мовляв, не дуже й хотiлося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лiзти зi зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…

– Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.

Вiн кивнув i вимкнув лiхтарик, i тут мене наче за язика смикнули.

– Слухай… А ти менi не позичиш лiхтарика… на один вечiр?

* * *

– Вимкни свiтло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру.

 – Можеш дати менi спокiй?!

Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогоднi в мене в долонi був мiй кулон… Мiй амулет. І неясне вiдчуття, що поруч дiеться темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а нiхто не бачить. Крiм мене.

Я зупинилась коло ii лiжка, стискаючи амулет у долонi:

– Щодо Павлика… Тут щось не так. Вiн тебе любить.

– Любить?! Сука!

Вона вiдкинула ковдру.