Стократ

Не дивлячись на дiвчину та на ii супутника, вiн розвернувся й швидким кроком пiшов до таверни.

Парубiйко-конюх стояв коло ворiт, тривожно слухаючи сосни. З появою Стократа стривожився ще бiльше.

– Браму зачини, – звелiв Стократ. – І не стовбич тут.

– Що… бешкетують? – парубiйко дивився у лiс. – Тут бричка… та, що… оцих, якi… вона, одно слово…

Конi виявилися розумнiшi за подорожнiх i повернулися до житла, волочачи за собою легку бричку. На таких можна гуляти довкола маетку, але не вирушати в далеку дорогу; бричка й ранiше була несправна, а переляканi конi розбили ii на друзки.

– Бешкетують, – погодився Стократ. – Коней випряжи, возик на дрова, речi збережи. Я перевiрю.

Парубiйко втягнув голову в плечi.

У цих мiсцях не знали Стократа. Принаймнi не знали в лице. Але парубiйко, чие життя залежало вiд умiння розбиратися в проiжджих людях, усе зрозумiв правильно.

Дощ порiдшав. Стократ простягнув конюховi монету:

– За мною й замкнеш… Оцi хлопцi – лихi люди. Заберуть здобич i перерiжуть один одного.

– Заберуть здобич, – повторив хлопець, наче увi снi, – та й перерiжуть…

– Добре.

Конi приiжджих пiшли за ним, мов прив’язанi. Разом з ними Стократ вивiв свою кобилу i, щiльнiше застебнувши плаща широкою мiдною пряжкою, повернувся до побоiща. П’ять трупiв лежали там, де вiн iх покинув. Шостий – недобитий – примудрився за цей час пройти десяток крокiв до таверни, на цьому його сили вичерпалися. Тепер вiн сидiв на стежцi, а дiвчина в розiрванiй сукнi голосила над ним:

– Я без тебе не пiду… Дан… Пiдводься, будь ласка…

Побачивши Стократа, вона замовкла, наче ковтнула гарячоi кашi.

– Вiд кого тiкаемо? – запитав вiн згори вниз.

Вона мовчала.

– Я просто вирiшую, допомагати вам чи нi, – пояснив Стократ. – То вiд кого тiкаемо?

Вона щiльнiше стисла губи.

Стократ подумав ще – i кинув iй свого плаща.

* * *

Пораненого Стократ посадив на свого коня – чоловiк ледве тримався в сiдлi. Руки в нього були нiжнi, наче в панянки.

– Хто ти? – запитав його Стократ. – Музика? Учитель? Бастард?

– Знавець етикету, – хрипко сказав чоловiк. – Протокол, добрi манери, правила пристойностi.

Стократ подумав, що вiн, можливо, марить.

Бiльше не розмовляли. Дiвчина не могла iхати без сiдла i спочатку йшла, насилу переставляючи ноги. Потiм Стократ не витримав i посадовив ii на коня перед собою; у неi не було сили пручатися. Якось само собою склалося, що вiн не так веде iх, як конвоюе.