Стократ

Вони заснули одночасно й одразу – так падае, втомившись кружляти, дитяча дзига.

Босi п’яти Свiт визирали з-пiд вовняноi ковдри. Стократ зупинився поруч; дивно, але нiколи ранiше жодна жива iстота не викликала в нього такого бажання обiйняти. Захистити. Втiшити. Наче вона була найтендiтнiшим паростком найкоштовнiшого на свiтi дерева. Або единою дитиною самого Стократа. Дивно, досi йому було плювати на дiтей.

Вiн укрив ii ноги плащем, зачинив вiконницi й зiйшов униз.

Заплатив хазяйцi наперед. Товста й весела, Хазяйка-Роз намагалася всiляко прислужитися; рокiв iй було пiд п’ятдесят, вона погладшала й побрезкла, однак показних чоловiкiв будь-якого вiку зустрiчала, мов рiдних.

Вiн сказав хазяйцi кiлька приемних слiв. Провiдав коней на стайнi. Домовився з конюхом про сiдла. Вийшов за частокiл i заглибився в лiс.

«Хто вiн – той, що назвався моiм прiзвиськом? Навiщо йому дiвчина? Навiщо дивовижне – й безглузде! – чаклунство?»

Жива карта. Чудова iдея для великоi вiйни, якщо збираешся знищити противника, а не просто завоювати.

Тiнь-карта; за давнiм повiр’ям, наступити на тiнь – значить нашкодити людинi… Але воювати з цiлим свiтом? Кому це потрiбно?

І головне – навiщо надiвати таку карту на смертного? Що станеться зi свiтом, коли Свiт умре?

«Хто вигадав iй iм’я?», – стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не вiддаляючись. Свiт – населений усесвiт. Де пануе мир.

Вiн дiйшов до струмка, що бiжить до Свiтлоi, сiв бiля води й вийняв з пiхов короткого меча.

Лезо тьмяно свiтилось, i по ньому блукали тiнi. Усi п’ять були тут – туманнi постатi з жовтими млинцями облич: вони, ймовiрно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозумiти, що за посмертя таке, i хто винен, i чому так тiсно.

Пiд поглядом Стократа iхнiй рух сповiльнився. Припинився зовсiм. П’ять розбiйницьких душ завмерли, намагаючись звiдти, зi сталевого леза, роздивитися свого ката.

Трое були геть гнилi, Стократ не став до них навiть придивлятися.

Четвертий, у минулому торговець, виявився дивовижним невдахою i, мабуть, для нього можна було знайти пом’якшувальнi обставини. П’ятий, найстарший, щиро каявся – а загублених життiв на його совiстi було сiм штук.

Стократ подумав. Пiдвiвся, обiйшов навколо дерева, примiрявся й увiгнав лезо в щiлину – майже до половини. Випустив п’ятого зi словами:

– Тягнися вгору.

Душа беззвучно пiшла в живий стовбур.

Стократ знайшов мурашник.