Промінь

Де ти?

Денис сiв на завалену смiттям галявину перед будинком, де ранiше був газон, i вперше вiдчув холод. Вiн вискочив з дому в трусах i майцi. Незнайомець сiв напроти – на розкришену бетонну тумбу.

– Ти – в мене. Я купив тебе i заплатив добру цiну. Нiчого дивного, правда? Ти знав, що так буде.

Денис знову торкнувся гулi на лобi й зрозумiв – так. Вiн знав. Думати про таке майбутне було нестерпно, тому вiн цiлий рiк прикидався, що не вiрить.

– Навiщо? – беззвучно запитав Денис.

– Що? – незнайомець приставив долоню до вуха, вдаючи глухого.

– Навiщо? – Денис витиснув з себе голос. – Навiщо я вам потрiбний?

– Я не збираюся тебе з’iсти. Чи згвалтувати, чи послати на плантацii. Ти потрiбний менi для однiеi справи… – незнайомець раптом пiдморгнув. – Обговоримо умови твого повернення додому?

Нiколи нi до, нi пiсля Дениса не проймала така радiсть, така надiя, вiдчутна, як пекуче вiскi, яке вiн куштував у життi тiльки раз, та й то випадково.

– Ну от i очка заблищали, – констатував незнайомець.

 – Гаразд…

Вiн устав з бетонноi тумби, простяг Денисовi руку. Той був змушений подати свою. Долоня в незнайомця була крижана; вiн допомiг Денисовi пiднятися, поставив на ноги, не докладаючи зусиль:

– Мене звати дядько Роберт. Тобто мене звати не так, але ти називатимеш мене дядько Роберт. Я дам тобi завдання. Непросте. Робота триватиме тридцять днiв, день на пiдготовку, разом тридцять один день ти працюеш на мене, а я повертаю тобi назад усе твое життя у повному, як-то кажуть, обсязi.

Ти його в такий спосiб викупляеш. Згоден?

«ПРОМІНЬ». МАКСИМ

Третю хвилю вiн примудрився вловити – швидко-швидко гребти руками, перемiстити вагу тiла назад, схопитися на ноги i вгадати з рiвновагою – i хвиля понесла його, наче офiцiант коронну страву, на самому гребенi, майже до берега, i Максим повалився в бiлу пiну.

Над водою стелилися пелiкани – непорушно завислi чорнi тiнi, обрисами схожi на птеродактилiв. Прийшов косяк риби: якщо розплющити очi пiд водою, то можна вловити мельхiоровий сполох, блиск риб’ячих свiтлих бокiв.

Пелiкани кидаються носом униз, один за одним, наче серiя томагавкiв, угвинчуються в товщу води, здiймаючи стовпи бульбашок… от, зовсiм поруч. Пелiкан зараз випiрне й перекине рибу в повiтрi, щоб ухопити зручнiше, але навколо вже в’ються дрiбнi птахи-супутники, силуються вихопити здобич у ловця, вирвати прямо з дзьоба. Розбишакують, грабують – i при цьому верещать, як потерпiлi. А пелiкани мовчать.

Максим озирнувся.