Самум (збірник)

 – Що тобi треба?!

– Менi? – вразився фотограф. – Та я ж…

– Фотографiю лиши собi, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.

– Знову?!

– Що?! – викрикнув роздратований клiент у панiцi. – Я щось незрозумiле сказав?

Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зцiпивши зуби, знову подивилася на клiента. Той злився, нервувався й пiтнiв, i запах поту пробивався крiзь дух димучих пахощiв.

– Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Грошi поклади бiля порога. Триста баксiв, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарiкай на себе.

– Ми так не домовлялися, – чоловiк говорив крiзь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.

– Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристрiт, якщо хочеш, на цю тiтку в окулярах. Три днi мине – побачиш першi ознаки.

Фотограф глибоко зiтхнув, аж загойдався вогник свiчки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

Чоловiк уривчасто кивнув, устав i вийшов. За ним зачинилися дверi. Демон, нiби тiльки цього й чекав, широко пройшовся кiмнатою.

– Що ти хочеш? – швидко пробурмотiла Ірина. – Чого ти знову…

– Тобi сподобалося в шизарнi?

– Нi! – Ірина здригнулася.

– Хочеш провести там решту життя?

Череп сам по собi пiдстрибнув на столi, i блимнула свiчка, наче лампочка на вiтрi. Через частку секунди Ірина зрозумiла, що це вона сама гойднула стiл – рiзким мимовiльним рухом.

– Ірино! – у дверi зазирнула Вiка. – Мужик нiчого так бабок пiдкинув… Ти в порядку?

– Так, – Ірина нахилилася, нiби щось пiдбираючи з пiдлоги.

Багаторiчна школа лицемiрства могла б пишатися вiдьмою як найкращою ученицею. Але Вiка, досвiдчена помiчниця, щодо iнтуiцii не набагато поступалася патронесi.

– Точно? – Вiчин голос затремтiв. – Ірино, ану глянь на мене.

Ірина випросталася. Пройшлася кiмнатою, розсунула штори, впускаючи денне свiтло. Подивилася Вiцi просто у вiчi:

– Ну що ти, Вiкусю, мимо каси переживаеш? Тип цей – рiдкiсна погань, хоче пристрiт наслати на свою колишню.

– Ірочко! – Вiка не вiдводила погляду. – А ти ж начебто пристрiту… не насилаеш… Чи як?

«Шарлатанка я все-таки чи нi? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Вiка все про мене знае, про моi замовляння й про закляття, i вiдгуки вдячних клiентiв сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знае? Пристрiт наслати – раз плюнути. Хтось устоiть, а хтось упаде. І доводь потiм, що вiдьма насправдi – авантюристка».