Самум (збірник)

Сьогоднi, до вiзиту в цей ресторан, стосунки Максима й Катi на пiдвищенiй швидкостi проскочили кiлька етапiв; обое кричали, i обое плакали. Обое ходили до церкви й ставили свiчки за упокiй матерi й свекрухи – Євгенii Миколаiвни. Обое змучилися, й, нарештi, крига скресла: Максим гладив Катину руку, нiжно гладив i цiлував, i просив пробачення, i каявся, що був егоiстом, дурнем, слiпим…

– Здаеться, мужик тiльки тепер збагнув, яким вiн був iдiотом, – сказав демон, нiби вiдповiдаючи на Ірининi думки.

Годинник на стiнi показував двадцять першу п'ятнадцять.

– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потiм поiдуть разом додому. Ми iх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.

– Свiчку потримаемо, – не змовчала Ірина.

– Якщо треба, – суворо вiдгукнувся демон, – то й потримаемо, не турбуйся!

Офiцiант принiс iще келих на тацi. Ірина сьорбнула; в неi заплющувалися очi.

– Звiр ти, – пробурмотiла вона сонно. – Цiлу нiч мене мучив… Цiлий день ганяв… Знущався… Нi жалю, нi спiвчуття…

– А в тебе, вiдьмо, було спiвчуття до приреченоi дiвчини?

– А чого ii треба жалiти, а мене нi?

Демон похмуро посмiхнувся.

– Я додому пiду, – пробурмотiла Ірина.

– Пiдеш, коли я дозволю.

– А закурити можна?

– Нi! Ти покинула курити, запам'ятай!

Ірина допила третiй келих. Знесилено вiдкинулась на спинку крiсла:

– Хто ти такий узагалi? Як тебе звуть?

Демон мовчав.

– Хто знае iм'я демона, той мае над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поiнформованiсть.

– Мене звуть Олег, – раптом сказав ii спiврозмовник.

Ірина на секунду протверезiла:

– Демон Олег?!

– Для тебе Олег Васильович, – вiдрiзали з крiсла навпроти.

Ірина помовчала.

– Ти б вiдпустив мене, Олегу, – сказала нарештi. – Що я тобi зробила?

Демон дивився повз неi – на Катю й Максима за дальнiм столиком. Ірина повернула голову; Катя пiдвелася, щось сказала чоловiковi, взяла сумочку з крiсла, рушила в бiк убиральнi…

Максим узяв свiй телефон, що лежав на краю стола.

Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очi. Увесь цей день вона уникала його погляду, i не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали iй вiдваги.

Очi в демона Олега були моторошнi – жовтi. З вертикальними зiницями.

– За любов, – Ірина пiдняла келих iз залишками вина на днi. – Ти пити не можеш? Ти не iси, не спиш, так?

Демон мовчав.

– Розкажи менi про себе, – не вiдчуваючи опору, Ірина нахабнiла.