Самум (збірник)

Катя, намотавши на руку повiдець, пiдтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сидiла, закусивши губу.

– Дурна, – повiдомив демон.

Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.

Катя зупинилася перед свiтлофором. Червоний, червоний, повз неi проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…

Зелений.

Пiшоходи, скiльки iх було, покрокували по «зебрi». Катя пiдняла ногу – й поставила назад.

Озирнулася через плече.

Повернулася й пiшла назад, до зупинки.

– Навчи вченого, – сказала Ірина зi стриманим торжеством.

Їй дуже хотiлося брудно нагрубiянити демоновi. Але вона боялася.

* * *

Ірина триста рокiв не бувала в «Макдональдсi» й не любила його, але вибору в неi не було; заклад о цiй порi був вiдносно вiльним. Зграйка школярiв галасувала в протилежному кутку, але навiть iхнiй галас не дратував – звучав життествердно.

– Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.

– Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою.

– У неi стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здаеться, здивована своею вiдвертiстю. – Вона iхала з дачi, одна, машиною…

Дiвчина замовкла. Ірина напружилась, вiдчуваючи за цим мовчанням важливе:

– Ну i?

– А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачi. Вона поiхала дуже зла.

– Почуття провини, – похмуро сказав демон за ii спиною. Ірина кивнула:

– Ти почуваешся винною?

Катя вiдвела очi.

– І чоловiк теж? Вiн тебе звинувачуе?

Катя навпiл розiрвала серветку.

– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як вiн дiзнався про вашу сварку?

– Ми одне вiд одного нiколи нiчого не приховували, – сказала Катя где тихiше.

– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода iдiотка…

– Ти менi заважаеш! – Ірина рiзко пiдвела голову; Катя подумала, що реплiка адресована iй, i лице в неi витягнулось. Наступноi секунди вона впiймала Іринин погляд й обернулася через плече.

По проходу мiж столами вiддалялася прибиральниця з ганчiркою.

– Ходить тут зi шваброю й заважае, – пояснила Ірина, червона й зла.

Катя опустила плечi, знову закрилася, пiрнула в себе, i було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.

– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненiше. – Ти думала, що йдеш по iнтерв'ю, по матерiал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку.