Печера

* * *

Чоловiк, потонулий у м'якому шкiряному крiслi, натиснув на «стоп». Повернувся до сiрого вiконця дисплея, де бiгли, пульсували два ламанi графiки – у правiй частинi чорний, у лiвiй – червоний. Чоловiк поклав руку на клавiатуру – графiки сумiстились; певний час вiн похмуро стежив за iхнiм танцем – видовище заворожувало, як полум'я. Як прибiй.

– Обмаль даних, – розчаровано сказав лаборант за його спиною.

– Вистачить, – зронив чоловiк у крiслi. Перемотав плiвку, знову натиснув на «Пуск».

«Чудова змiя.

Головне, дуже отруйна… Вiзьмiть у руки. За голову, бачите, отак!» – «Це гадюка?» – «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рiдкiсна, дорога змiя, окраса серпентарiю, одним укусом валить слона…» – «У мене немае грошей…»

Камера смикнулася, розгублене обличчя дiвчини ковзнуло вбiк – i знову повернулося в кадр. Спостерiгач бачив його в дрiбних деталях – рух вiй, рух зiниць, бачив, як на мить стислися пересохлi губи.

«Я вiддаю за безцiнь… Буквально дуже дешево вiддаю. Подивiться, яка змiя!.

.» – «Менi не треба… Менi не треба змii…»

– Невиразно працюеш, – зiтхнув спостерiгач, зупиняючи запис. – Прiсно.

Вiн пiдвiвся, замислено стяг iз себе бiлий короткий халат – пiд ним виявилася коричнева замшева сорочка.

Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмi, образився:

– Берiть професiйних акторiв… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…

– Повчи мене, – беззлобно вiдгукнувся чоловiк у замшi. Лаборант напружився й трохи вiдступив; його спiврозмовник пройшов до телефону.

– Алло… – На тому кiнцi дроту його усмiшки не бачили, та вся ii чарiвнiсть вiдбилась у голосi, низькому, мов рик. – Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Нiмробець.

Розмова тривала хвилин п'ять, потiм лаборант пiшов, а чоловiк у замшi залишився. Зчепив пальцi, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевiв дух.

(…За годину до свiтанку вiн вийшов нiби на полювання; вiн не вмiв i не любив полювати, але для вiддалених самотнiх прогулянок не було природнiшого й кращого приводу.

Пiвнiчнi схили ненависних йому гiр покритi були подобою лiсу: жорсткою, колючою, скорiше коричневою, нiж зеленою; до умовного мiсця – вершини з бiлим каменем – було години три ходи.

Вiн нiкого не зустрiв.

На вершинi вiн сiв i роззирнувся – лiс не добирався сюди, бiлий камiнь здавався самотнiм бiльмом на лисiй головi велетня.

Мандрiвець дiстав з мисливськоi сумки вабик-iдентифiкатор – губку з iдким специфiчним запахом.

Ще година пiшла на чекання.