Мігрант

Очi його закотилися; страшний, схожий на зомбi, юнак попрямував до вугiлля.

Спершу широкими кроками, далi – сягнисто. Зрештою вiн побiг.

Усi пiдступили вперед, бажаючи бачити.

Не гальмуючи, нi секунди не вагаючись, Полос-Над злетiв над вугiллям – це був дуже довгий стрибок. Його боса п'ятка торкнулася вугiлля, вiн вискнув – i бiг далi, так що чорний дим стелився за ним, нiби вихлопний шлейф за мотоциклом. За кiлька секунд вiн був уже бiля бiлих каменiв – i, не озираючись, зник за ними, тiльки дим i попiл висiли над гарячою землею, позначаючи його траекторiю.

– Пройшов, – сказав Айра з таким самовдоволенням, нiби це вiн сам уперше зважився бiгти по вугiллю. – Далi?

Одразу кiлька парубкiв вийшли вперед, i серед них – Тимор-Алк. Крокодил зацiкавився.

– Давай, – Айра кивнув метису. – За ним – можна без заявки. Три-чотири людини одразу. Дорога широка.

Тимор-Алк подивився на нього якось особливо пильно й журливо. Майже не розбiгаючись i не готуючись, кинувся на вугiлля й, бiжучи, завищав.

Крокодил стиснув кулаки.

До чужого монастиря зi своiм уставом не потикайся; складно вигадати мерзотнiшу штуку, нiж ця Проба. У бою навкулачки з Айрою в нього, мабуть, нема шансiв, та в нього е тесак на поясi. А в Айри – нi.

Інструктор вiдчув його погляд i повернув голову. Тимор-Алк уже зник за бiлим камiнням; вiн пройшов, молодець, але його вереск усе ще лунав у Крокодилових вухах. Хлопцi про щось перемовлялися, хтось часто й шумно дихав, хтось стояв, здiйнявши руки до неба, iз зажмуреними очима.

Айра дивився на Крокодила прямо, жорстко, насмiшкувато.

«Я можу, мабуть, його вбити, – подумав Крокодил. – А що потiм?»

Зважились одразу трое. Скавкнули на три голоси й зникли, здiйнявши хмару попелу. Порив вiтру розкидав ii, знов очистивши розпечений простiр, де струменiло повiтря, нiби над вогнищем. Новi претенденти втирали з лобiв холодний пiт. Хтось упiвголоса завiв знайому пiсню: «Це наше право. Ми тут по праву. Ми тут – бо маемо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбiту – справедливо…»

Хлопцi збадьорилися.

З криком «Маемо право!» побiгли одразу четверо. Потiм – ще двое. Решта розминалася, розтирала обличчя й плечi, мугикала й знову заводила пiсню, хоча звучала вона зовсiм не так певно й бадьоро, як бiля вогнища.

Один за одним, закусивши губи, дивлячись на товаришiв, узявшись за руки – вони набиралися духу. І зникали на тiм боцi, за бiлим камiнням. Нарештi, лишилися тiльки Айра й Крокодил.

– Ну i? – Айра дивився в небо.