Мідний король

Тому що я…

Розвiяр затнувся. Я безпорадний раб, слiд було сказати. Нiколи в життi йому не доводилось подорожувати самостiйно, та ще й при грошах. Вiн мiг би напасти на Кипучку, селище бiля теплого озера, зi зброею в руках – але не з’явитися як мандрiвник i спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.

– Не прикидайся, – сухо промовив володар. – Я дам тобi охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поiде… кого сам вибереш, з вартiвникiв або зi слуг. А в бiблiотеку явишся без зброi – що це за переписувач такий, при клинках?

Розвiяр узяв у руки мiшечок з грiшми.

Важко перекотились монети пiд м’якою, прекрасно вичиненою шкiрою.

– Володарю… ви вiдправляете мене у Фер iз грiшми? Мене?

Володар зiрвав бiлу квiтку. Приклав до нiздрiв, усмiхнувся:

– Шуу, не чую запахiв, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчiше. Я хочу, щоб за пiвгодини ти був у дорозi.

Роздiл четвертий

Розвiяру доводилось бувати на перевалi з патрулем.

Ступаючи по знайомiй дорозi, вiн не вiрив, що iде з замку.

Пiднялись на перевал. Поминули вежу – пост. На високiй жердинi висiв хвiст звiруiна – висохлий, облiзлий, вивiшений на посмiх i задля страхання, а довкола, скiльки сягало око, лежали гiрськi хребти, зеленi, синi, жовтi, в травi i в туманi, з бiлими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадiв.

– Спускайтеся, – сказав Тарi-Колесо, що стояв на чолi патруля. – Дорога звiдси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.

Розвiяр потиснув йому руку i не озираючись рушив дорогою вниз.

Видноколо здригнулось i почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не бiг старий Шлоп – молодший замковий iнтендант, якого Розвiяр силомiць витягнув зi звичноi й зручноi рутини.

Молодший iнтендант багато разiв бував i в Фер, i в навколишнiх селищах. Вiн умiв торгуватись на ринку i знав усi заiжджi двори. Допiру вiн повернувся з торговельного рейсу, привiв у замок караван iз хорошим деревом i сталевими колодками, i на цьому думав заспокоiтись – посiсти мiсце iнтенданта, проводити днi пiд дахом i ночi на перинi з лагiдною служницею, але його сподiванням не судилося здiйснитись.

Розвiяр сказав, що не бажае в супутники нiкого, окрiм Шлопа, i той був змушений пiдкоритися наказу володаря.

– Ну знай, – бурмотiв Шлоп без упину вiд самих ворiт замку. – У вигрiбнiй ямi житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопiям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь вiзьмешся. Який меткий, зажди.