Мідний король

Поглянув Розвiяру в очi й одразу ж понурив погляд, мов обпiкшись.

Поглянув ще раз – перелякано, не вiрячи. Скосився на вогнянку – i знову на Розвiяра.

Ревiла вода.

Звiруiн вiдкрив рота, схопив повiтря, так що сiпнулись голi плечi. Зiрвавшись iз мiсця, напiвлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камiнь; Розвiяр бачив, як роз’iжджаються на мокрому його лапи. Звiруiн стрибнув ще, i ще, зiрвався, i Розвiяр уже вирiшив був, що це кiнець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рiвновагу.

Іще стрибок; звiруiн перебрався через потiк по верхiвках мокрого камiння, здiйснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, i не кожний чотириногий.

Вiн вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стiна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, i озирнувся тiльки один раз – через плече.

Вогнянка сидiла байдужа. Розвiяр ковтнув; влади його залишалось три днi й двi ночi, аж раптом рана вiдкрилась, i по рукаву на землю знов полилася кров.

– Іди у воду, – наказав Розвiяр вогнянцi.

І уже по дорозi назад, на гору, знепритомнiв.

* * *

– Ти впорався, маленький гекса, – сказав володар.

Розвiяр стояв перед ним похитуючись. Вiн пролежав хворий весь тиждень; кiлька разiв його навiдував сотник Бран, випитував деталi нiчного бою, держався осторонено й холодно. Потiм, лежачи вночi без сну, Розвiяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато рокiв, виховував охоронцiв та воiнiв, нiколи не довiряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця.

Крiм того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.

– Ти впорався, хоча i не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сiсти.

Розвiяр спустився на дерев’яний дзиглик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, вiн переоцiнив своi сили.

– Ти маеш право дiстати нагороду, – повiдомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.

– Менi нiчого не треба, – сказав Розвiяр. – У мене все е.

Володар скептично пiдiбрав позначенi шрамом губи.

Розвiяр не зводив очей – дивився прямо.

– Що, – негучно почав володар, – вона не захотiла з тобою тiкати?

Розвiяра струсонуло. Володар осмiхнувся:

– І ти вирiшив, що, коли вона така ж, як усi, – чому б не скористатися нею, як усi вартiвники користуються всiма жiнками вiд вечiрнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самотi в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.

Розвiяр нервово ковтнув.