Мідний король

А дiвчинка здорова виявилася, ходити навчилась i бiгати, виросла красунею, ну, Розвiярiв батько й узяв ii за себе…

– Тiльки не в Мiрте, де кожний раб порахований, – сказав знайомий голос. Розвiяр розклепив повiки.

Бiля протилежного борту стояли Арвi та його помiчник, широкоплечий бiлястий чоловiк на iм'я Лу. Вони розмовляли, чи то не помiчаючи Розвiяра, чи то не звертаючи на нього уваги.

– Ти ж знаеш, утеклих у них нема, – продовжував Арвi. – Самi рабами не торгують, а нашi, з Фер, за лiцензiею.

На ринку за одного весляра заплатиш, як за пiвгалери, а найманому теж плати… Та чого там – удало вийшло, воно однаково на користь.

Розвiяр знову заплющив очi. Побачив ящiрку завбiльшки з людину, що стоiть на двох ногах, i на спинi в неi в малесенькому сiдлi – дитинка…

– Слухай-но, – сказав глухий голос, напевно, говорив Лу. – Ми добре сходили цього разу. Бiльше такоi фортуни не буде.

– Хочеш зiстрибнути? – голос Арвi неприемно потоншав, став колючим.

– Ми багатi. Досить, Арвi.

Довго тривала мовчанка. Розвiяр майже заснув.

– Востанне, – сказав Арвi. У Розвiяровому пiвснi його слова розляглися луною: «Востанне… станне…»

– Усi так кажуть. А потiм iх зжирае ця тварюка. Або бере патруль. Або вони вмирають уже в Мiрте з невiдомоi причини. Не знаю, що гiрше.

– Одна шкура – це дiм на узбережжi, Лу.

– Ми вже продали пiвтори шкури. Нам вистачить.

– Якщо ти боiшся, iди, – голос Арвi небезпечно понизився. – Тiльки частки твоеi в новiй ходцi не буде.

– Моя частка в галерi. Двi десятини вiддай.

– Нi десятини, Лу. Адже це мене зжере тварюка, чи розстрiляе патруль, чи вб'ють у Мiрте. Я викуплю в тебе галеру, i тiкай.

І знов зробилось тихо, тiльки шумiло море.

– Востанне, – зi злiстю сказав Лу. – Шуу з тобою, капiтане.

* * *

«Луска» йшла на захiд. Вiтер рiдко бував погожим, працювати доводилося день i нiч, веслярi змiнювалися що кiлька годин. Розвiяр змiцнiв; щоправда, замiсть хлiба тепер роздавали сухарi, але зате мiцнi й смачнi, та й суп варили жирний.

Розвiяр наiдався не завжди – вiн став ненажерливим вiд тяжкоi роботи, а може, через те, що пустився рости. А в тому, що вiн рiс, не було сумнiвiв – витягався, роздавався в плечах i начеб розширявся зсередини. Чи працював вiн на веслах, чи лежав у гамаку, чи сидiв бiля борту, пiдставивши обличчя вiтру, – вiн повсякчас бачив картинки, чiткi, яскравi.

Вiн бачив лiс, схожий на лабiринт iз багатьох кiмнат.