Мідний король

Повiтря ледь тремтiло над морем, i через те здавалося, що золоте мiсто ось-ось розтане в серпанку, – але воно не тануло, навпаки, яскравiшало в мiру того, як сонце спускалось i подовжувалися тiнi.

Пiдiйшов великий човен iз вартою та перевiряльниками. Першим на борт пiднявся чоловiк у шкуратяному шоломi, в легкому обладунку з гербом Мiрте, з величезною паперовою книжкою пiд пахвою.

– Митна служба Мiрте вiтае вас, морськi подорожники, – промовив поблажливо, переводячи чiпкий погляд з обличчя на обличчя.

 – Капiтане!

Капiтан вийшов наперед, тримаючись увiчливо – i гiдно водночас. З нагоди прибуття вiн змiнив засмальцьовану, пропалену в багатьох мiсцях шкiряну сорочку на синiй мундир iз гудзиками з полiрованоi кiстки.

– Пред'явiть до огляду пасажирiв, команду, вантаж. Чи всi новоприбулi ознайомленi з умовами перебування в Мiрте?

Ремiсники переступали з ноги на ногу. Вони збиралися порушити закони Мiрте – трохи, зовсiм трiшечки. Потiм, коли влагодиться з роботою, вони заплатять повновагий податок i стануть чесними громадянами золотого мiста, але попервах…

– У вас е документи на дiтей? – чоловiк у шоломi зупинився перед скупченою в коло сiмейкою.

 – Пред'являйте, будьте ласкавi. Так… Добре. Що везете?

Тим часом вартiвники та перевiряльники, усього восьмеро людей, хутко розсипалися по кораблю: хтось опустився в трюм, хтось заглядав у бочки й трусив тюки на палубi, хтось запався не знати куди i враз виник не знати звiдки. Пасажири глядiли на них зi сторожким захватом: митники були громадянами Мiрте, бронзово-смаглявими, вилицюватими, з коротко стриженим золотим волоссям.

– Двадцять сiм, двадцять вiсiм, – митник рахував пасажирiв. – А це що? Капiтане!

Капiтан прискочив i зупинився поряд. Митник повернувся до нього, на лицi були здивування й гидливiсть:

– Ви не знаете законiв Мiрте? Що це, я вас питаю?

Перед ним, обiк вiд iнших пасажирiв, стояв хлопчик рокiв п'ятнадцяти, худорлявий, чорноволосий, з великими вухами.

Розгублено поглядав то на митника, то на чудесне мiсто за його плечем. Напiвдитяче й просте обличчя його вирiзняла ледве вловима дивнота: занадто темнi очi й випнутi надбрiвнi дуги, занадто гостре пiдборiддя, дуже бiла шкiра й запалi щоки – хоча на голодного чи виснаженого хлопчисько не був схожий.

– Цей… – вичавив капiтан. – Цей… де твiй хазяiн?

Надбiг добре вдягнений, високий пан iз бiлим пером за вухом – знаком професii переписувача.