Магам можна все

Я злякався, що вiн зомлiе.

– Добрiшим став чи злiшим?

Дивний рух головою.

– Щедрiшим став чи скнарiшим? Щедрiшим?

Цього разу цiлком певний жест. «Нi».

– Кажи, – сказав я як мiг м’яко. – Тобi в голову не приходило, що вiн з глузду з’iхав?

«Нi».

– Але ж ти бачив, що вiн змiнився?

«Так».

– А iншi бачили?

– Так, – ворухнулись Атропчинi губи. – Вiдпустiть, пане магу, пощадiть, далебi пощадiть…

Його обличчя плаксиво скривилось.

– Кажи! – я пiдтягнув його ближче. – Кажи, як змiнився хазяiн, i вiдпущу в ту ж хвилину! Ну?

– С-спiвати перестав, – видихнув Атропка, силкуючись вiдсунутися вiд мене якнайдалi.

– Спiвати?!

– Ранiше, бувало, все спiвав… У дорозi, на ярмарку… Навiть батогом кого частував – та й то насвистував… Тепер – нi. Мовчить. Завжди…

Випустивши Атропку, я вiдчув раптову втому. Кожний косий погляд – а весь заiжджий двiр тепер глядiв на мене косо – провокував роздратування. Футляр iз муляжем незручно тер менi бiк.

Спiвучий старигань. Соловейко, нехай йому всячина!.

– Варення! Купiть, моi панове, варення!

– А ось пироги, кому пироги!..

Я поманив торгiвку пальцем. Купив круглу булку, одразу велiв намазати ii рожевим варенням, i так, жуючи на ходу (пробач менi, печiнко!), пошкандибав у напрямку до готелю «Вiдважний ховрах».

Грубий зошит на ланцюжку, здавалося, охороняв вхiд. Цепний зошит; за днi, проведенi на вартi, вiн потворно розбухнув. Поморщились аркушi, там i сям темнiли чорнильнi плями. Вiльного мiсця не зосталося зовсiм, i останнi вiдвiдувачi залишали своi скарги просто на обкладинцi.

І ще – зошит виявився важким, немовби цеглина. Вiн вiдтягав менi руку, коли, затиснувши ваготу скарг пiд пахвою, я пiднiмався до своеi кiмнати.

Зустрiвши в коридорi покоiвку, я наказав, щоб у мене в номерi розтопили камiн. Якщо вона й здивувалася, то знаку не подала – камiннi стiни ще пам’ятають жахливу спекоту, вечiр стоiть бiлий i теплий, мов молоко з-пiд корови, однак бажання пана мага зовсiм не мусять пiдлягати розумному поясненню.

Дiждавшись, поки дрова добряче розгоряться, я всiвся перед камiнною решiткою й хвилин десять дивився у вогонь. Потiм простягнув руку й випустив у полум’я товстий, дрiбно списаний зошит.

Ось i все.

Я дивився, як повiв протягу гортае бруднi лiловi сторiнки, як вони скручуються по краях, темнiють, гаснуть. Зойки та стогони про вiдомсту, про кару, про несправедливiсть сочилися димком, заповзали в камiнну трубу. Майже беззвучно.