Магам можна все

У трубi величезного камiна свистiв вiтер – погода стрiмко мiнялася, i катаклiзми в хмарах-громовицях вiдлунювали тупим болем у мене в потилицi. Панове клубнi завсiдники почали збиратися годину на десяту, з усiх облич менi були знайомi тiльки фiзiономii голови та касира. На плечi в голови правлiння, як i в першу нашу зустрiч, мостилася сонна сова.

Хлопчик рокiв чотирнадцяти, аж надто свiдомий власноi важливостi, обносив панiв магiв напоями на срiбному пiдносi. Я взяв холодного лимонаду.

Проходячи повз мiй столик, незнайомi маги ввiчливо нахиляли голову:

– Як ся мае ваша сова?

І щоразу, трохи пiднявшись вiдповiдно до етикету, я кивав у вiдповiдь:

– Сова поживае добре, дякую…

І ловив на собi цiкавi погляди.

Усi вони вже знали, звичайно, що саме цей провiнцiйний дикун, котрий сiв за столиком у кутку, допiру виграв Кореневе замовляння.

Навпроти, над камiном, висiли дзигарi завбiльшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з вiконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова.

Коли вона визирнула поспiль одинадцять разiв – усiм уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася едина на всьому цьому збiговиську панi.

Жiнка була бiлявка в простiй чорнiй сукнi до п’ят. Єдиною ii прикрасою був пояс iз силою пiдвiскiв; пояс зацiкавив мене передусiм. Лице й фiгура прибулицi нiчим мене не здивували: жiнки не бувають уродженими магами, а тiльки призначеними, iхнiй ступiнь звичайно низький, i всi магiчнi вмiлостi зводяться до вдосконалення власноi зовнiшностi.

Усi вони волiють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високi вилицi й блакитнi очi; в усякому разi, тi нечисленнi жiнки-маги, яких я зустрiчав на своему вiку, мали саме такий вигляд.

А от пояс…

Пояс був чоловiчий, його потертiсть i якась засмальцьованiсть не в’язалася з вечiрньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмянiли; до купи бронзових кiлечок крiпилося штук двадцять ланцюжкiв, на них висiли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберiг вiд чоловiчого свавiлля, золотi й кiстянi прикраси, i серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мiй погляд.

Прокляття, чи вони менi ввижаються всюди, цi каменi?!

Я спробував визначити, якого ця панi ступеня, – i не визначив. Можливо, той другий оберiг для цього й слугував – захистом вiд чужоi цiкавостi.

– …Як ся мае ваша сова?

Я мимоволi здригнувся.