Магам можна все

Ось, примiром, не вiдкидаю, що десь серед книжкового мотлоху досi гуляе справжня сабая, яку менi не впiймати, хоч як старайся. Та якби повiдав я плiткарям про сабаю – вони не подивують, iнша рiч – лютий камiн, що перемелюе гостя камiнними щелепами, або, скажiмо, бездонний нiчний горщик, що мае в круглому порцеляновому черевi смертоноснi шторми…

– Здоров’я вашiй совi! – трохи запiзно крикнув я навздогiн комiсару, що вже йшов.

З прочиненого вiкна вiяло спекою. Я уявив, як призначений маг третього ступеня (насправдi четвертого) виходить на ганок – iз прохолодноi сутiнi передпокою вивалюеться в розпечене марево цього божевiльного лiта.

Як натягае на очi капелюх, як лаеться крiзь зуби й чвалае пiд сонцем до своеi двоколки…

Чому вiн мене не любить – зрозумiло. Та чому я його не люблю?

* * *

ЗАДАЧА № 46: Призначений маг третього ступеня закляв вiд капустянки город площею 2 га. Поле якоi площi вiн може заклясти вiд сарани, якщо вiдомо, що енергоемнiсть заклинання вiд сарани в 1,75 раза бiльша?

* * *

За пiвгодини пiсля того, як пiшов комiсар, дзвоник при вхiдних дверях видав негучне, здавлене «дзiнь-дзiнь».

Вочевидь, вiзитер нiяковiв через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусiда, i, так i не припустивши нiчого, пiшов вiдчиняти.

Гiсть вломився, вiдсунувши мене в глиб передпокою, – шляхетний Іл де Ятер мав властивiсть заповнювати собою будь-яке примiщення, i заповнювати щiльно.

У першу мить – поки не притерпишся – менi завжди ставало тiсно в його присутностi.

– Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, нiби в погребi, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишенi, – навiть заздрю…

За звичним натиском i звичною пихою вiзитера ховалася нiяковiсть, та сама, що примусила хрипiти мiй лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.

– Моi вiтання, бароне, – сказав я смиренно. – Бажаете випити?

– Пиво е? – уривисто спитав шляхетний Ятер.

І за кiлька секунд, опускаючи на стiл спустiлий кухоль:

– Значить так, Хорте. Татусь повернувся.

Я налив йому ще – не розрахував, пiна линула через край.

– Повернувся, – повторив барон здивовано, мов не вiрячи своiм словам. – Ось такий, премилостива жабо, номер.

Я мовчав. Гiсть перехилив другий кухоль, витер пiну з жорстких вусiв, дихнув менi в обличчя пивним духом:

– О-ох… На свiтанку.