Магам можна все

А подруге – ну що за низька людська порода, що за пiдле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливiсть, замiсть того щоб самому допомогти iй перемогти…

Я навмисне дратував себе. Менi дуже хотiлось побачити в сьогоднiшнiх вiзитерах користолюбних, обачливих крамарiв.

От якби в усiх iхнiх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? «Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний i чим бiльше злочинств вiн мае за плечима…»

– Гей, бабо, клепки нема?!

Те, що я спочатку сприйняв за стiну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремiсником, судячи iз запаху, кожум’якою.

– Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? – Тон його зi здивованого все швидше перетiкав у грайливий.

Я настiльки здивувався кожум’ячиним уподобанням – спокусився ж на таку потвору! – що навiть не опирався, коли вiн затиснув мене – тобто мою личину – у темний кут якогось пiдворiття.

– Ти, той… – Голос його потоншав i романтично задрижав.

Сморiд вiд нього йшов несказанний. Усе ще думаючи обiйтись без рiзких жестiв, я вичавив з горлянки соромливе «хи-хи».

– Голубе, – сказав я верескливим риб’ячим голосом. – Ішов би ти в своiх справах. Менi з тобою бавитись нема коли, коханець-бо мiй, коваль, мабуть, заждався…

Я забув, що моiй личинi було рокiв сорок на вигляд. Такiй не до коханця спiшити – онукiв няньчити; п’яний кожум’яка чи то не зрозумiв, чи то сприйняв моi слова за кокетування.

– Пташко… куди спiшиш… куди летиш…

І шкарубка долоня смiливо полiзла моiй личинi пiд подiл.

– Гей, гей! – я стряхнув його руку. – Я варту гукну!

Чинбар образився:

– Я, той… Сама завела, а тепер верещати?!

І вiн притиснув мене до цегляноi стiни – ваги в ньому було, як в однорiчному бичковi.

Треба було, певно, знайти кращий вихiд, але я втомився. Поспiшно, майже квапливо – нерви, нерви! – я повернувся в свою звичайну подобу, i кожум’ячина рука, яка щойно шарудiла пiд подолом товстунки, знайшла зовсiм не те, що сподiвалася знайти.

– Е-е-е…

На секунду менi навiть стало шкода його.

– Е-е-е… – вiн уже хрипiв. Напевно, друзi не раз попереджали його, що багато пити – шкiдливо. Що рано чи пiзно до всякоi питущоi людини приходить гола мишка на зелених лапках i, печально пiдморгуючи, каже: все.