Магам можна все

Ще за чотирнадцять мiсяцiв старий барон постукав у ворота власного замку, i його зустрiв ошелешений Пер…

Рогом вилiзла iм ця зустрiч. Обом.

– Дiвка, – повторив я задумливо. – Як ii звали?

Іл де Ятер покривився:

– Ефа.

– Ефа, – повторив я пригадуючи. – Гарне iм’я… Їi шукали, Іле. І не знайшли. Тепер, майже через два роки, – i поготiв…

Ятер насупився. Витягнув iз кишенi й поклав передi мною на стiл яшмовий кулон; хижа мутноока морда була вкрита чорною кiптявою i майже невидна, але я пам’ятав чудово кожну ii рисочку, що-що, а пам’ять у мене професiйна…

На мить мутноока морда вiдступила вбiк, а на ii мiсцi проглянуло безпомiчне старече лице – дядько Дол, тiльки багато рокiв по тому.

Якийсь час я добирав слова. Треба було сказати коротко й переконливо – при тому що я чудово знав, як нелегко переконувати в будь-чому баронiв Ятерiв. І то в такiй ситуацii.

Добре б узагалi вiдкласти розмову на потiм. Хай вiн забуде цю картину – батько, що згоряе перед його очима.

…А я, цiкаво, коли-небудь цього позбавлюся? Запаху смаленого м’яса, такого реального, що годилося б заткнути нiздрi?

– Так, – сказав я, дивлячись на закiптюжений кулон. – Менi все-таки гадаеться, що, хоч лихi язики й не страшнi тобi – треба б iх про всяк випадок повкорочувати. Давай завтра, перед похороном, я потихеньку твоiх слуг…

– Це моя справа, – сказав Іл аж надто гостро, майже грубо. – Я до тебе… я з тобою про iнше.

Я покривився, вирiшивши цього разу пустити його непоштивiсть повз вуха.

– Бач, Іле. Цю рiч… виготовив великий маг. Вона мае в собi вiдблиск чужоi сили, чужоi волi…

У камiнчику було щось ще, я сам не розумiв, що це таке, та Іловi в своiй некомпетентностi зiзнаватися не спiшив.

– Я так i думав, – сказав Іл з огидою. – Що це чаклунiвська цяцька…

– Думаю, вiн уже не загрожуе, – сказав я м’яко. – Вiн тепер так i буде… безсило вишкiрятись.

– Батька заманили до пастки якiсь чаклуни, – прошепотiв Іл зi свистом. – Я знав, Хорте, я вiдчував…

У голосi його бринiв справжнiй бiль.

– Який ти непослiдовний… – пробурмотiв я.

– Що?

– Нi, нiчого, вибач… Іле, заспокойся, будь ласка. Ти до кiнця виконував свiй синiвський обов’язок, не ти винен, змiнити вже нiчого не можна…

– Мовчи! – гаркнув Ятер, i свiтильники пiд стелею спалахнули нестерпним бiлим свiтлом.