Магам можна все

Не дарма – батько в тi роки сильно подався, смерть матерi та моi безкiнечнi дитячi хвороби пiдiтнули його, у нього не було нi часу, нi сил на забавки з мечами й палками, а цукерки вiн уважав шкiдливими для зубiв; потiм я подорослiшав, i дружнiй зв’язок iз сусiдою ослаб, а з батьком навпаки – змiцнiв, одначе першим, хто прийшов утiшити мене пiсля смертi батька, був усе-таки дядечко Дол…

Тодi менi було п’ятнадцять. Тепер – двадцять п’ять; останнi десять рокiв ми зовсiм не спiлкувались.

Я знав вiд Іла, що характер його батька з приходом старостi зiпсувався вкрай. Я був утаемничений у темну iсторiю з його зникненням; я тихо радiв, що безумний старий, що закляк оце серед мисливськоi зали, майже не схожий на того дядька Дола, якого я колись любив.

– Звiдки вiн прийшов? – розпачливо повторив молодий Ятер. – А, Хорте?

Зусиллям волi я вiдiгнав непотрiбнi спогади. Темне вбрання старого, що стояв передi мною, було ненове й потребувало чищення, проте вiн не справляв враження людини, що довго й важко добиралась до рiдного дому, пiшки плелась через поля та лiси.

А для iзди верхи його костюм i особливо черевики не годилися зовсiм.

– Диви, Хорте… – прошепотiв Ятер, та я i так уже помiтив.

На шиi в старого поблискував, ховаючись у складках просторого камзола, ланцюг iз бiлого металу. На ланцюгу висiв кулон – здаеться, яшмовий.

– Ти пам’ятаеш цю рiч у батька? – спитав я, заранi знаючи вiдповiдь.

– Нi, звичайно, вiн не носив нiчого такого, – озвався Іл з певним роздратуванням. – Не любив цяцьок. Нi срiбла, нi каменiв – у крайньому разi, золото…

Іл простягнув руку, бажаючи роздивитись кулон ближче. Простягнув – i вiдсмикнув; несмiло зазирнув старому в обличчя. Я розумiв його складнi почуття; йому важко й страшно було усвiдомити, що його батько, який стiльки рокiв наганяв страх самою своею присутнiстю, перетворився тепер на живу ляльку.

Кулон, якого я торкнувся з неподобною безтурботнiстю, одразу подарував менi першу прикру несподiванку.

Рiч була явно магiчного походження.

Із великого шматка яшми невiдомий мистець вирiзав морду якогось злобного звiрятка – огидну, вищирену, мутнооку морду. І присутнiсть цiеi морди на грудях збожеволiлого барона явно мала якийсь прихований смисл.

* * *

Слуга Пер народився пiд щасливою зiркою – його труп так i не сплив у ровi.