Королівська обіцянка

Тiльки пронюхають, що короля немае на мiсцi – тут таке почнеться…

– А якщо вiн… помре? Не почнеться?

Гарольд пригнiчено схилив голову.

– Ну чого ти мовчиш?

– Якщо вiн помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на мiсцi король буде. Себто – я.

– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рiвня Оберону?

– Нi, – Гарольд дивився за рiку. – Але коли… якщо… вiн помре, я отримаю в спадок частину його сили.

– Тодi чого ми взагалi переживаемо? – запитала я пiсля довгоi паузи.

Гарольд пильно подивився на мене.

– Пробач.

Вiн мовчав.

– Ну, пробач, будь ласка… А ти сам не можеш туди…

– Ну нащо повторювати? – у голосi Гарольда чулося роздратування. – Я пiду, а там нехай кочiвники дiтвору потрошать?

– Ти ж на мене сподiвався… – сказала я сумно. – Ти мене привiв, щоб я вирушила за Вiдьмину Печатку.

– Я тебе привiв, щоб ти переконала Оберона… – заперечив Гарольд не дуже впевнено.

– Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш: вiн не може йти?

Над рiкою в небi засяяла перша тьмяна зiрочка.

– Якщо чесно, – тихо сказав Гарольд, – я тебе привiв просто… вiд зневiри. Ти едина людина… единий тут маг, окрiм мене та Оберона. Менi хотiлось iз тобою… поговорити, чи що.

– Ну от i поговорили…

– Та вже ж, – Гарольд зiтхнув. – Мабуть, тобi лiпше повернутися, звичайно. Все одно…

Вiн замовк.

– Як вiн мiг дати оту дурну обiцянку?! – спалахнула я. – Не мiг придумати щось iнше?

– Може, й мiг, – голос Гарольда посуворiшав. – А може, не було нiчого iншого.

Зiрки спалахували одна за одною, нiби хтось розсипав бiлу крупу. І чим темнiше ставало, тим яскравiше вони горiли, мерехтiли, ледь помiтно мiняючи колiр.

Гарольд мовчав.

– А час? Час там тече так само?

– Оберон казав, що точнiсiнько так. День у день.

– Хоч це радуе… – я невдало спробувала пожартувати.

Гарольд ухопився за голову.

– Лiнко… Ця ж Печатка – вона така паскудна рiч… Якщо за неi хтось увiйде з нашоi сторони – поки вiн не вийде назад чи не загине, – Печатка нiкому не пiдкоряеться.

Холодний вiтер вiйнув над рiчкою, i менi здалося, що зорi на мить примерхли.

* * *

Ми довго спускалися вузькими сходами – у пiдвал, у пiдземелля. Ішли в повнiй темрявi – нiчним зором я розрiзняла вологi стiни, що подекуди поросли цвiллю, i гладенькi сходи пiд ногами. Час вiд часу вони завертали пiд прямим кутом.