Королівська обіцянка

Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, нi, не та…

– А людожери? – запитала я жадiбно.

– Людожери… – Оберон зiтхнув. – Давай зараз не будемо про них, гаразд?

– Добре, – я обiперлась на пiдвiконня. Примружилися; вилискували обладунки стражникiв на мiському мосту. Мiсто тяглося до пiднебесся флюгерами й шпилями, «загоряло» на сонечку похилими дахами. У срiбному куполi-краплi, як у кривому люстерку, вiддзеркалювалися хмари.

– Це Храм Обiцянки, – тихо сказав Оберон.

Я вiдхилилася.

Купол миттево перестав менi подобатися – я готова була заприсягтися, що нiчого потворнiшого в життi не бачила.

– Той самiсiнький?

– Так. Нашi принцеси (а тепер сестри-охоронницi) там живуть, розважаються й чекають на женихiв, – Оберон говорив спокiйно, нiби йшлося не про його життя й смерть, а, скажiмо, про погоду на завтра. – Гарольд привiв тебе, щоб я вiдпустив його на пошуки принцiв?

– А ви не вiдпустите?

– Нi. Гарольд потрiбен Королiвству.

– Ви теж потрiбнi Королiвству.

Навiть бiльше, нiж Гарольд.

Вiн сумно посмiхнувся:

– А я, Лiно, уже зробив для Королiвства найголовнiше. Я привiв людей сюди. Тепер Королiвство впораеться без мене.

Мене раптом зсудомило. Мурашки пробiгли по спинi, й волосся на головi стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Вiн убив собi в голову, що доживае останнi роки, мало не останнi днi…»

– Ваша величносте, – сказала я твердо. – Ви дали обiцянку принцесам, щоб урятувати Королiвство в дорозi. Але й менi ви теж дещо пообiцяли.

Пам’ятаете?

Оберон дбайливо зачинив вiкно. Засмикнув фiранку. Пройшовся кiмнатою, бiля протилежного вiкна пiднявся навшпиньки, поправив складку на портьерi. Потягнув за шовковий шнурок. Портьера розсунулася, вiдкривши для моiх очей зубчастi пiки гiр. Над одним iз них зметнулася величезна тiнь – i вiдразу зникла.

– Ти бачила? – Оберон озирнувся. – Родина драконiв живе на озерi. У них, наскiльки менi вiдомо, трое дитинчат.

– Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву менi…

– Я пам’ятаю, – Оберон сiв у крiсло з високою спинкою, поклав руки на пiдлокiтники й одразу споважнiв, став строгим, недосяжним.

 – Я обiцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моему життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Лiно, мiй друг, на вiдмiну вiд принцес… i тому ти повернеш менi мою клятву. Просто зараз.

– Чому це?

– Бо я прошу про це.

Вiн дивився усе ще привiтно, але на днi його очей уже прозирала крига.