Ключ від Королівства

Може, треба було пiти вчора кудись з цим дядьком? Хай би вiн був i манiяк, заманив мене у лiс… i вбив! І тодi завучка, замiсть того, щоб шпетити мене, трагiчним голосом повiдомила б усiм про мою смерть. І цiлiсiнький мiсяць у школi тiльки й розмов було б, що про мене (якою я була, по сутi, непоганою дiвчинкою…).

Я струснула головою. Що за дурня? Найбезглуздiшi дитячi химерii: ось я помру, i вони всi каятимуться… Дитсадок, iй-богу. Чому б то я мала померти? Через оту дурну Зайцеву?

Менi стало шкода кульки.

Усе-таки вона прикольна. Їi можна було б подарувати Петриковi чи Дмитрику. Правда, вони через неi поб’ються… Ну, гаразд, тодi можна оголосити змагання: хто краще поводитиметься – той отримае кульку – погратися…

Ось так розмiрковуючи, я пiдвелася з лавки, пiдiйшла до голих кущiв i, нахилившись, почала шукати на землi кульку.

Кульки не було. Невже я спересердя кудись далеко ii закинула? Однак кущi не дуже й густi, тому я навпочiпки залiзла досередини.

Я обмацала все праворуч i лiворуч: на вогкiй землi лежав фантик вiд цукерки i розмоклий недопалок.

Хай йому грець, куди ж я ii закинула?

І я полiзла ще трохи вперед. Далi – газон, де влiтку густа трава. Може, кулька на газонi?

Я дерлась, як ведмiдь, крiзь гiлляччя. Газону… не було! Я озирнулася – дорiжка теж кудись щезла. Куди не глянь – гущавина…

Я випросталася. Оце зараз мене побачать з вiкна вчительськоi, i тодi до всiх моiх провин додасться ще одна…

Я роззирнулася навколо – i тихо зойкнула. Що це?

Роздiл другий

Аудiенцiя

– Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь пролiз у королiвський сад.

Моя провина, недогледiв. Хоча, щоб я ослiп, як воно пролiзло? Огорожа скрiзь нiби цiла…

«Ваша милiсть» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледiвши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жiнка i взагалi нiчогенька…

Той, хто мене впiймав, цупко тримав моi руки за спиною. (Лишенько, так зi мною у життi нiхто не поводився, навiть Зайцева…)

– Пусти!

– Ти ба, ще й сiпаеться! То його тут залишити, ваша милосте? Чи просто вiдшмагати на стайнi та й вiдпустити?

Я засмикалася сильнiше, проте чоловiк так крутонув менi лiктi, що довелося змиритися.

– Стривай, я з ним побалакаю, – сказав його «милiсть» скрипливим, як iржавi завiси, голосом. – Хлопчисько, видно, непростий… Ану, кажи, поганцю, що тобi треба було в королiвськiм саду?

– Мене запросили… – (Про те, що я дiвчинка, лячно було й подумати.